У нас в гостях сатирик ЄВГЕН ДУДАР

ДО БАТЬКА. І МОЛИТВА, І СПОВІДЬ.

      «Отче наш, праведний Тарасе. Наша слава і совість Ти наша. Вже вільно українствуємо. Вже гопакуємо у Незалежній державі. Вже від молдаванина до фіна, слава Богу, - репнуло. Правда, фінові поталанило ще на «зарє». А от бідний молдаванин досі не може виборсатися із рук «освободітєля». Та й нам, Батьку, нелегко. На шляхах довгої і тернистої історії ми розгубили лицарів ми розгубили лицарів, натомість рабів наплодили, що звикли скниліти в пропліснявілому імперському хліві. Облизуватися, коли їм плюють у вічі. І цілувати руку, яка їм сучить дулю. Їх душить чисте повітря свободи. І вони знов прагнуть тухлятини московського Кремля. Раб, Батьку, є раб. Та маємо рабів усякого гатунку. Від свинопаса до академіка. І раб з головою свинопаса не такий страшний, як раб-академік. Бо раб-свинопас такого свинства не накоїть. Та позоставимо, Батьку,  рабів на осуд нащадкам їхнім. Кинемо оком на бунтарів наших. Вони у нас  як багатократерні вулкани – ніколи не знаєш, в який бік бабахне. А потім булькають самі в собі. Витрачають на те булькання силу, енергію… Отак гріхопадаємо потрохи, ще не встигнувши стати праведниками. Вряди-годи киваємо на якийсь святий, нібито небесний, народ, а правду у вічі тому народові і самі собі сказати не сміємо. Що ти, народе, не такий уже й святий. І не такий уже й небесний. Що ти виплоджуєш зі свого лона отих поганців, які у найскрутнішу годину зрікаються тебе. Які готові будь-якому зайді продати свою шкіру. Аби не називатися твоїм іменем. Які готові вивчити і мавп’ячу мову, аби не говорити твоєю. Які топчуть твою історію, твою культуру, твою пам’ять, аби не нагадувало їм, з якого ти походиш коріння…

      Сам називаєш їх манкуртами, безбатченками, безрідними іванами. Сам терпиш їх на своїй шиї, годуєш, лелієш. Воювати найстрашнішого ворога не страшно – страшно визволяти раба. Отого ницого холуя, який не хоче волі. Бо завтра він стане твоїм найзапеклішим ворогом. Як проклятий Каїн вдарить у спину. Та коли ж ти, народе, стонадцять разів навчений отими каїнами, перестанеш бути таким довірливим і таким байдужим до своєї долі?! Молюся, Батьку, до тебе. І молюся до Господа всемогутнього. Молюся до всіх природних і надприродних сил: дайте моєму народові гідності і самоповаги. Бо поважати інших ми вміємо так ревно і запопадливо, що в тій запопадливості губимо свою честь і достоїнство. Дайте моєму народові у своїй господі відчути себе господарем. Бо той вічний наймит, що живе в ньому, остаточно споганить долю і погубить волю.

      Знешпошліть якогось убивчого фундіциду на погань всяку, що обсіла нашу землю. Знеспошліть величезну ковбасу тому, хто постійно ниє за старою імперською ковбасою. Але таку величезну, щоб почав їсти сьогодні, а закінчив аж у царстві небесному.

      І царство комунізму неспошліть тим, хто постійно за ним тужить. На окремо взятому острові, добряче обгородженому колючим дротом, щоб не дай, Боже, не постраждало від дурного «вліянія Запада». Зниспошліть цілющого прозріваємого духу тим, хто його втратив. Прозріння тим, хто ще може прозріти. І громадського позову тим, хто ще остаточно не оглух серцем. Бо Україна, як збещещена москалем покритка. Зі своїм дитям – народом на своїй землі. Терпить голод і холод, наругу і кпини. А лицарі, яким належить її обороняти, ніяк не можуть домовитися, кому з них пищалі нести. А кому козацтво вести. Зниспошли, Отче наш, праведний Тарасе, на землю нашу справжніх лицарів. Зниспошли!

      Будьте цими лицарями!»