У 1920 р. у селі остаточно встановлено радянську (совіцьку) владу. У 1921 р. в Карапишах було організоване перше ТСОЗ «Лютий» - за назвою місяця, коли було проголошено радянську владу.
У 1921 р. у Карапишах був створений загін кінної міліції. Енергійний продармієць, агроном за фахом, Віктор Бенклінов очолював у Карапишах волосний земельний комітет. Коли ж у 1923 р. волость відійшла до складу новосформованого Миронівського району, Бенклінов залишився у селі й зайнявся організацією переселення малоземельних селян у степ. (Після такого переселення неподалік виникли села Вікторівка, Матвіївка, Фролівка, Тарасівка).
У 1928-1929 рр. Влада запровадила масову колективізацію. У районній газеті Миронівського району «За соціялістичну перемогу» (нині «Миронівський край» № 11 за 1931 р. розповідалося про досвід колективізації в Карапишах: «За два дні в Карапишах організували три колгоспи. Цього досягли гарною виховною роботою серед одноосібників. До січня місяця колективізація в селі йшла самопливом. Та коли в січні утворили вербувальні бригади, прикріпили кожну з них до певного району села, і бригади по-ударному розгорнули роз’яснювальну роботу серед одноосібників, то наслідки були дуже гарні. З 18 по 20 січня до колгоспів подали 106 заяв. Коли й далі бригади будуть працювати такими темпами, то районний з’їзд рад вітатиме село Карапиші з 100% колективізацією».
Зрозуміло, що насильницьки загнані в колгоспи люди не могли і не хотіли працювати з повною віддачею. Та ж газета згодом писала: «Колгосп імені Петровського, що в Карапишах, замість прибутків має великі збитки… багато робіт не зроблено… У колгоспі є 326 працездатних, але працювало пересічно щодня 15-115 чол., переважно підлітки…»
Із двох збудованих до революції церков, обидві були знесені.
У період колективізації, в селі Карапиші діяли продзагони з числа місцевих жителів що прийняли "Радянську" владу як свою, і ходячи загонами з хати у хату вигрібали у селян останню зернину, даже варену картоплю витягали з горшків. Згодом дехто з них спився, а дехто став "великим" начальником.
У 1929-1930 рр. у Карапишах створили Машино-тракторну станцію. Тодішні «Фордзони», «ХТЗ» і «Універсали» обробляли поля не одного колгоспу, - крім Карапишів ще у Пустовійтах, Вікторівці, Олександрівці, Зеленьках та Юхнах.
За даними на грудень 1938 р. у Карапишах діяли колгоспи ім. Сталіна, ім. Петровського, «Третій вирішальний», ім. Хрущова. Наприкінці 30-х – на початку 40-х років колгоспні поля стали давати добрі врожаї, підвищився добробут колгоспників. У 1939 р. колгоспник К.М. Ярмола першим на селі був нагороджений орденом Трудового Червонного Прапора.
У Велику Відчизняну війну в село Карапиші знаходилось під окупацією німецько-фашиських військ. Зокрема в селі кроми самих німецьких військ знаходився підрозділ російської визвольної армії генерала Власова. Із спогадів старих людей вояки РВА найбільше досаджали місцевим мешканцям.
З початком війни більша частина чоловічого населення Карапишів пішла на фронт. Оборонні бої за село вели 199-а і 289-а стрілецькі дивізії та 14-а кавалерійська дивізія 158-го кавалерійського полку. Село було окуповане 28 липня 1941 р. Фашисти розстріляли голову колгоспу Степана Погорілого. Комендантом у селі залишили однорукого німця Зіля, який знущався над місцевими жінками-робітницями. Партизани спіймали і повісили його.
Визволили село 30 січня 1944 р. війська 54-го укріпрайону. У центрі Карапишів над братською могилою загиблих воїнів стоїть пам’ятник Матері, яка у тузі схилила голову над своїми синами, що не повернулися з війни. Пам’ятник та меморіальна дошка увічнюють пам’ять 514 загиблих воїнів.
По війні найтяжчим був голодний 1947 р. Щоб прогодуватися селяни ловили рибу у річці Росавці.
Після визволення села, колгосп та господарство було відроджене. Після відбудови зруйнованого війною господарства у 1950 р. в Карапишах був створений колгосп ім. Сталіна. У 1962 р. його перейменують на колгосп «Прогресс».
Далі в селі було організовано 4-ри колгоспи - ім. Сталіна, ім. Петровського, Вирішальний, Перемога, в свою чергу, згодом вони були об"єднані в один колгосп ім. Щорса. На пам"ять від згаданих колгоспів залишились назви районів села (назви народні).
В колгоспі, на той час, було три тракторні бригади, три ферми, вівці, свиноферма, автогараж. Колгосп входив до списку колгоспів мільйонерів. За колективним господарством було закріплено ( 5723 га. землі, в т. ч. 53911 га. орної. Основний виробничий напрям господарства — вирощування зернових і м'ясо-молочне тваринництво. Допоміжні галузі — садівництво, овочівництво, птахівництво й рибництво. В селі розташований філіал районного об'єднання «Сільгосптехніки», торфопідприємство, кам'яний кар'єр. Колгосп ім.Щорса — один з передових у районі. Господарство змагається з колгоспом Нарофомінського району Московської області.
Гордість села – його трудівники, багато з яких нагороджені орденами і медалями. Серед них Герої Соціалістичної Праці О.І.Ситник (два ордени Леніна, орден Жовтневої революції) та Н.С.Кривошея (два ордени Леніна та два ордени Трудового Червонного Прапора), на честь яких названо вулиці у рідному селі. Уродженці с. Карапиші – Герої Соціалістичної Праці: працівник Київського обкому партії В.А.Тонкошкур (нагороджений бойовими нагородами, а також двома орденами Трудового Червонного прапора, орденом «Знак Пошани», двома Почесними Грамотами Президії Верховної Ради УРСР) та директор Київського заводу верстатів-автоматів В.М.Ярмола (нагороджений трьома орденами Леніна, орденами Трудового Червонного Прапора і «Знак Пошани»), іменем якого названо корабель і вулицю у м. Києві. Воїну-інтернаціоналісту В.Д.Капшуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В.Г.Коваленко – «Заслужений агроном УРСР» (орден «Знак Пошани»), П.С.Капшук – нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. За заслуги багато карапишан нагороджені орденами і медалями.
За трудові успіхи 26 передовиків колгоспного виробництва відзначені орденами й медалями.
В 1991 році правління колгоспу ім. Щорса очолює Даниленко А.С. Під його керівництвом проходить реформування колгоспу в КСП "Карапиші" (розпаювання земель, акціонування майна і т.д.) потім АТЗТ "Карапиші", яке ліквідовується 15.01.2000 року згідно рішення загальних зборів. Правонаступником нібито стає новостворене СТОВ "Карапиші" (у рішенні зборів - правонаступник дебіторської і кредиторської заборгованості), яке також у стадії ліквідації з 2001 року.
З 2001 року в с. Карапиші успішно працює СТОВ "Агросвіт", одноосібним власником якого вже є дружина Анатолія Степановича, Даниленко Валентина Петрівна http://www.propozitsiya.com/?page=149&itemid=681&number=19
«Поступ» 20.03 Мирослава Майорчук
Час від часу українські громадяни мають можливість подивитися по телевізору драматичні, а інколи криваві сцени визволення заручників в різних куточких світу – від Чечні до Латинської Америки. У нас в Україні такого на щастя, не побачиш. І терористичні банди, які захоплюють заручників видаються нам чимось надто далеким, таким, як агент 007 Джеймс Бонд. А тим часом це не означає, що ЗАРУЧНИКІВ в Україні немає. Вони є, але навряд чи навіть усвідомлюють, що їх життя давно вже залежить від групи, яка їх захопила. Це теж свого роду «терроризм», щоправда особливий його вид, кредитний.
«Карапишівські заручники», або як «козаки» кредити брали
Тихе село Карапиші у Миронівському районі, що на Київщині, ніякого відношення, до терористів, на перший погляд, не має. Якщо і бачило якихось терористів, то хіба що в програмі новин по телевізору. Натомість часто має можливість бачити народного депутата України Анатолія Даниленка, що в одній особі є щей головою ЗАТ «Карапиші», щей головою комітету з аграрних питань Верховної Ради України. Симпатичний і, нівроку, вродливий на лице, нардеп на жодного бандита, звичайно, не схожий. Щоправда, є в нього певні розбіжності із законом і Конституцією, згідно якої народний обранець повинен бути лише народним обранцем. Ця «конституційна дрібничка» не заважає пану Анатолію Даниленку виконувати свої обов’язки голови в Карапишах: кожного разу, вже після прийняття Конституції, якою депутатське сумісництво категорично заборонене, успішно підписував усі фінансові документи ЗАТ «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші». І, що цікаво, на відмінність від нещасливих колег по Верховній Раді ніхто не вимагав позбавити його за це депутатства і до суду не притягав. Конституція – обов’язкова для депутата С.Головатого, але не обов’язкова (чомусь…) для депутата А.Даниленка. Зрештою, може в нього складне матеріальне становище, і однієї, хоч і чималої зарплати голови комітету Верховної Ради, не вистачає. Ось і підробляє людина помаленьку, в рідному ЗАТ «Карапиші». Що тут такого? Бог з ними з тими законами. Не всі їх виконувати варто…
Та й скільки там, в тих Карапишах, шановний Анатолій Степанович заробити міг – КСП бідненьке, мабуть. Бо, якщо вірити довідці Кабінету Міністрів України на 01.03.98 року, воно заборгувало пенсійному фонду України понад 500 тисяч гривень – чи не найбільше в Миронівському районі. Якщо вже «Карапишам» не вистачає грошей, щоб розплатитись з пенсіонерами, то як вже там заробітки у голови? Бо не могла ж така солідна і порядна людина, як А.Даниленко, «зажати» місячну пенсію понад 10 тисячам дідусів і бабусь і при цьому жити у своє задоволення? У таких вчинках ми А.Даниленка не підозрюємо…Хоча дехто твердить, що якусь дрібку грошей у Карапишах отримують, незважаючи на борги пенсіонерам.
Але не все на світі вимірюється грошима. Широку душу козацькую ними не зміряєш. Хоч нардеп і керівник ЗАТ «Карапиші» людина «бідна», але зате широка і, як козаку пристало, для доброго друга останньої сорочки не пожаліє. Борги в бюджет та пенсійний фонд не заважали А.Даниленку допомагати друзям. Друзі ці – «братки-козаки» з фірми АТ «Агросоюз», яку очолює В.Коломієць хотіли зайнятися бізнесом серйозним і на державному рівні – поставляти під державну гарантію сільськогосподарську техніку з-закордону. Діло добре, але фірма бідненька і така робота була їй не по силі. Отже треба було брати кредит, щоб розпочати цю справу. А тут біда лихая, ніхто кредиту давати не хоче – майна ж бо в «Агросоюзу» було стільки, скільки кіт наплакав. Згідно з Актом на 01.01.97 р. На балансі «Агросоюзу» перебувало два ВАЗ-и, один комп’ютер, одна друкарська машинка та офісні меблі. Всього на суму 30 тисяч 684 гривні. А кредиту треба було на пару мільйонів. Жоден банк під заставу стільців і старих «Жигулів» таких грошей не дасть. І тут керівники «Агросоюзу» згадали, що в с. Карапиші є в них друг хороший., Анатолій Даниленко – людина солідна, голова АТ «Карапиші», щей народний депутат. Тож кинулись до нього: «Помагай, браток! Виручай!». Високі пороги в Ексімбанку України, і не хоче той осоружний банк кредиту давати і нам, козакам «Агросоюзу», не заробити грошей на перепродажі імпортної техніки українським КСП!
Широка козацька натура Анатолія Даниленка такого витримати, звичайно, не могла, бо ж «три рублі наліво, три рублі направо, гуляє козак весілля». І взявся Анатолій Даниленко своїм друзякам з «Агросоюзу» допомагати. 13 лютого 1997 року державний нотаріус м. Миронівка Н.Захарченко завірив Договір застави № 45 між Головою правління ЗАТ «КСП Карапиші» Даниленком Анатолієм Степановичем та Державним експортно-імпортним банком. ЗАТ «Карапиші» дало своє майно в заставу під кредит, який отримував «Агросоюз». Просто кажучи, якщо «Агросоюз» гроші не поверне, будуть розраховуватись своїм майном «Карапиші». Майна у договорі застави перераховано чимало – все, починаючи від автогаража, машинного двора, будинку культури, лікарні, корівники аж по «адміністративний будинок», простіше кажучи, колгоспної контори, заклали за суму 4 млн. 823 тис. 889 гривень60 копійок. За цю заставу «Агросоюз» згідно з кредитним договором від 10.02.97 р. № 3/97 отримав кредит в розмірі 1 млн. 973 416 німецьких марок. Щедрість Анатолія Даниленка дружно підтримали 36 членів Ради ЗАТ «Карапиші» 18 січня 1997 року, усі, як один, розписались на протоколі згідно з яким задовільнили прохання «Агросоюзу» заставити майно карапишівців під кредит, який отримував «Агросоюз». Довіряє Рада ЗАТ «Карапиші» своєму голові, народному депутату Даниленку Анатолію Степановичу.
Але добре кажуть в народі: довіряй та перевіряй. Бо пройшло трошки менше року і кредит Ексімбанку «Агросоюз» повертати і не думав. 05.12.97р. перший заступник голови правління Ексімбанку пише «Претензію» голові «Агросоюзу» В.Коломійцю у м. Миронівка на суму 410549 гривень. І вимагає погасити коли вже не кредит, то хоча б відсотки по ньому. У іншому випадку банк буде вирішувати питання по погашенню заборгованості по відсотках в арбітражному порядку та шляхом стягнення суми заборгованості відповідно до договору поруки від 10.02.97 р., із ЗАТ «КСП «Карапиші». А 26.11.97 р. Листом № 15-2/3422 пана В.Коломійця банк попередив, що «Банк на підставі ст. 6.2. (підпункт б) кредитного договору повідомляє, що кредитний договір анулюється, у зв’язку з чим позичка, нараховані відсотки підлягають достроковому поверненню у безспірному порядку. Фактична заборгованість за кредитом становить: основний борг – 2 171 352 грн., відсотки за користування кредитом (за період з 24.02.97 р. По 30.11.97 р.) складають 410549 грн. Ось така ситуація. І якщо «Агросоюз» грошей не повернее – радий не радий платитиме своїм майном той, хто його заставляв – КСП «Карапиші». На кругленьку суму кредиту з відсотками ж, тобто 2,6 млн. гривень.
А тепер виникає питання – яка повинна бути сила і міць козацької дружби народного депутата України і голови ЗАТ «Карапиші» Анатолія Даниленка, та козака В.Коломійця, голови ЗАТ «Агросоюз», що б за агросоюзівського братка-сіроманця втягнути власне господарство в таку боргову яму? І на яких підставах «потоваришували» козаченьки А.Даниленко та В.Коломієць? Чи тільки за карії очі, чорнії брови, чи може ще якась причина була, більш матеріального характеру? Бо ж під заставу мирних Карапишів, що ані сном, ані духом не відали, яке лихо на них звалилось, «Агросоюз» дістав понад 2 мільйони гривень живих грошей – сума, з якою добрий бізнес можна робити. А зробивши – з братком-товаришем поділитися. Куди і як розійшлися гроші з кредиту Ексімбанку? Як ділилися між собою товариші-браточки, козаки славнії з Миронівського району – це вже можна тільки здогадуватися. Це справа для іншого, не журналістського розслідування. Але до нього, мабуть, ніколи діло не дійде, бо ж щедрий серцем козаченько Анатолій Даниленко, який заставу за друзів з «Агросоюзу» давав – народний депутат. І не просто народний, і не просто депутат, а депутат в особливо великих розмірах – голова комітету Верховної Ради. Отже, особа його депутатська, недоторкана.
І поки ця пригода, оповита комерційною таємницею Закритого Акціонерного Товариства «Агросоюз», Експортно-Імпортного Банку України та Ради ЗАТ «КСП «Карапиші» діялася, люди в тихому селі займалися своїми буденними справами і ані чули, ані відали, що вони стали справжніми заручниками. Заручниками фінансових операцій невідомого їм «Агросоюзу» та його голови В.Коломійця, заручниками прибутків від перепродажу німецької сільськогосподарської техніки тим «Агросоюзом», заручниками випадкових ситуацій, звичайних при комерційній роботі. «Хотіли, як краще, а вийшло… як завжди». А оскільки в безлічі комерційних фірм України звичайно саме так, «як завжди», і виходить, то імовірність повернення нею кредиту не надто висока. Здебільшого після кредитів у нас лишається формула «Спершу було МП, потім було СП, потім було ЛТД, а потім було і т.д.» І лишається матеріальна застава, яку має право забрати банк, який давав кредит. Тож, коли одного чудового дня в Карапишах люди дізнаються, що їхня лікарня, торгівельний центр, корівники, машинний двір, котельня і вся земля, закріплена за цими та іншими спорудами, належить вже не їм, а банку «заручниками» якого вони були, кого тоді проклинати – банк? Чи може того «щедрого козаченька», що завів своє село в «кредитні заручники»? Зрештою, це питання риторичне – людям в Карапишах, позбавлених права на роками спільно збудоване і створене майно, буде це однаково.
Отакі кредитні бізнесмени в нашій Верховній Раді і вирішують державні справи. Що цікаво, саме в 1997 р., коли «Карапиші» заставляли під мільйонні кредити майно, справи в самому господарстві йшли далеко не блискуче. Але що там ті бюджетні борги – якісь невиплачені вчителям зарплати, якісь недоплачені пенсіонерам пенсії. Усе це дрібниці, порівняно з «ринковою» економікою і козацькою дружбою керівників деяких комерційних фірм з деякими народними депутатами. І оскільки ці народні депутати збираються залишатися депутатами, то є надія, що в «кредитні заручники» попаде в рідній Україні ще не одне село.
P.S. Автор ні на мить не сумнівається в тому, що невеличкий аналіз фінансово-кредитних зобов’язань народного депутата А.Даниленка буде йому не до вподоби. Тому, аби не витрачав зайвого часу, попереджує – всі документи, пов’язані з цією та іншими угодами п. А.Даниленка, перебувають у власності автора. Тож можемо їх ще раз, спільно почитати в залі суду, якщо п. Даниленко таке бажання має.
Мирослава Майорчук
У 1921 р. у Карапишах був створений загін кінної міліції. Енергійний продармієць, агроном за фахом, Віктор Бенклінов очолював у Карапишах волосний земельний комітет. Коли ж у 1923 р. волость відійшла до складу новосформованого Миронівського району, Бенклінов залишився у селі й зайнявся організацією переселення малоземельних селян у степ. (Після такого переселення неподалік виникли села Вікторівка, Матвіївка, Фролівка, Тарасівка).
У 1928-1929 рр. Влада запровадила масову колективізацію. У районній газеті Миронівського району «За соціялістичну перемогу» (нині «Миронівський край» № 11 за 1931 р. розповідалося про досвід колективізації в Карапишах: «За два дні в Карапишах організували три колгоспи. Цього досягли гарною виховною роботою серед одноосібників. До січня місяця колективізація в селі йшла самопливом. Та коли в січні утворили вербувальні бригади, прикріпили кожну з них до певного району села, і бригади по-ударному розгорнули роз’яснювальну роботу серед одноосібників, то наслідки були дуже гарні. З 18 по 20 січня до колгоспів подали 106 заяв. Коли й далі бригади будуть працювати такими темпами, то районний з’їзд рад вітатиме село Карапиші з 100% колективізацією».
Зрозуміло, що насильницьки загнані в колгоспи люди не могли і не хотіли працювати з повною віддачею. Та ж газета згодом писала: «Колгосп імені Петровського, що в Карапишах, замість прибутків має великі збитки… багато робіт не зроблено… У колгоспі є 326 працездатних, але працювало пересічно щодня 15-115 чол., переважно підлітки…»
Із двох збудованих до революції церков, обидві були знесені.
У період колективізації, в селі Карапиші діяли продзагони з числа місцевих жителів що прийняли "Радянську" владу як свою, і ходячи загонами з хати у хату вигрібали у селян останню зернину, даже варену картоплю витягали з горшків. Згодом дехто з них спився, а дехто став "великим" начальником.
У 1929-1930 рр. у Карапишах створили Машино-тракторну станцію. Тодішні «Фордзони», «ХТЗ» і «Універсали» обробляли поля не одного колгоспу, - крім Карапишів ще у Пустовійтах, Вікторівці, Олександрівці, Зеленьках та Юхнах.
За даними на грудень 1938 р. у Карапишах діяли колгоспи ім. Сталіна, ім. Петровського, «Третій вирішальний», ім. Хрущова. Наприкінці 30-х – на початку 40-х років колгоспні поля стали давати добрі врожаї, підвищився добробут колгоспників. У 1939 р. колгоспник К.М. Ярмола першим на селі був нагороджений орденом Трудового Червонного Прапора.
У Велику Відчизняну війну в село Карапиші знаходилось під окупацією німецько-фашиських військ. Зокрема в селі кроми самих німецьких військ знаходився підрозділ російської визвольної армії генерала Власова. Із спогадів старих людей вояки РВА найбільше досаджали місцевим мешканцям.
З початком війни більша частина чоловічого населення Карапишів пішла на фронт. Оборонні бої за село вели 199-а і 289-а стрілецькі дивізії та 14-а кавалерійська дивізія 158-го кавалерійського полку. Село було окуповане 28 липня 1941 р. Фашисти розстріляли голову колгоспу Степана Погорілого. Комендантом у селі залишили однорукого німця Зіля, який знущався над місцевими жінками-робітницями. Партизани спіймали і повісили його.
Визволили село 30 січня 1944 р. війська 54-го укріпрайону. У центрі Карапишів над братською могилою загиблих воїнів стоїть пам’ятник Матері, яка у тузі схилила голову над своїми синами, що не повернулися з війни. Пам’ятник та меморіальна дошка увічнюють пам’ять 514 загиблих воїнів.
По війні найтяжчим був голодний 1947 р. Щоб прогодуватися селяни ловили рибу у річці Росавці.
Після визволення села, колгосп та господарство було відроджене. Після відбудови зруйнованого війною господарства у 1950 р. в Карапишах був створений колгосп ім. Сталіна. У 1962 р. його перейменують на колгосп «Прогресс».
Далі в селі було організовано 4-ри колгоспи - ім. Сталіна, ім. Петровського, Вирішальний, Перемога, в свою чергу, згодом вони були об"єднані в один колгосп ім. Щорса. На пам"ять від згаданих колгоспів залишились назви районів села (назви народні).
В колгоспі, на той час, було три тракторні бригади, три ферми, вівці, свиноферма, автогараж. Колгосп входив до списку колгоспів мільйонерів. За колективним господарством було закріплено ( 5723 га. землі, в т. ч. 53911 га. орної. Основний виробничий напрям господарства — вирощування зернових і м'ясо-молочне тваринництво. Допоміжні галузі — садівництво, овочівництво, птахівництво й рибництво. В селі розташований філіал районного об'єднання «Сільгосптехніки», торфопідприємство, кам'яний кар'єр. Колгосп ім.Щорса — один з передових у районі. Господарство змагається з колгоспом Нарофомінського району Московської області.
Гордість села – його трудівники, багато з яких нагороджені орденами і медалями. Серед них Герої Соціалістичної Праці О.І.Ситник (два ордени Леніна, орден Жовтневої революції) та Н.С.Кривошея (два ордени Леніна та два ордени Трудового Червонного Прапора), на честь яких названо вулиці у рідному селі. Уродженці с. Карапиші – Герої Соціалістичної Праці: працівник Київського обкому партії В.А.Тонкошкур (нагороджений бойовими нагородами, а також двома орденами Трудового Червонного прапора, орденом «Знак Пошани», двома Почесними Грамотами Президії Верховної Ради УРСР) та директор Київського заводу верстатів-автоматів В.М.Ярмола (нагороджений трьома орденами Леніна, орденами Трудового Червонного Прапора і «Знак Пошани»), іменем якого названо корабель і вулицю у м. Києві. Воїну-інтернаціоналісту В.Д.Капшуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В.Г.Коваленко – «Заслужений агроном УРСР» (орден «Знак Пошани»), П.С.Капшук – нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. За заслуги багато карапишан нагороджені орденами і медалями.
За трудові успіхи 26 передовиків колгоспного виробництва відзначені орденами й медалями.
В 1991 році правління колгоспу ім. Щорса очолює Даниленко А.С. Під його керівництвом проходить реформування колгоспу в КСП "Карапиші" (розпаювання земель, акціонування майна і т.д.) потім АТЗТ "Карапиші", яке ліквідовується 15.01.2000 року згідно рішення загальних зборів. Правонаступником нібито стає новостворене СТОВ "Карапиші" (у рішенні зборів - правонаступник дебіторської і кредиторської заборгованості), яке також у стадії ліквідації з 2001 року.
З 2001 року в с. Карапиші успішно працює СТОВ "Агросвіт", одноосібним власником якого вже є дружина Анатолія Степановича, Даниленко Валентина Петрівна http://www.propozitsiya.com/?page=149&itemid=681&number=19
«Поступ» 20.03 Мирослава Майорчук
Час від часу українські громадяни мають можливість подивитися по телевізору драматичні, а інколи криваві сцени визволення заручників в різних куточких світу – від Чечні до Латинської Америки. У нас в Україні такого на щастя, не побачиш. І терористичні банди, які захоплюють заручників видаються нам чимось надто далеким, таким, як агент 007 Джеймс Бонд. А тим часом це не означає, що ЗАРУЧНИКІВ в Україні немає. Вони є, але навряд чи навіть усвідомлюють, що їх життя давно вже залежить від групи, яка їх захопила. Це теж свого роду «терроризм», щоправда особливий його вид, кредитний.
«Карапишівські заручники», або як «козаки» кредити брали
Тихе село Карапиші у Миронівському районі, що на Київщині, ніякого відношення, до терористів, на перший погляд, не має. Якщо і бачило якихось терористів, то хіба що в програмі новин по телевізору. Натомість часто має можливість бачити народного депутата України Анатолія Даниленка, що в одній особі є щей головою ЗАТ «Карапиші», щей головою комітету з аграрних питань Верховної Ради України. Симпатичний і, нівроку, вродливий на лице, нардеп на жодного бандита, звичайно, не схожий. Щоправда, є в нього певні розбіжності із законом і Конституцією, згідно якої народний обранець повинен бути лише народним обранцем. Ця «конституційна дрібничка» не заважає пану Анатолію Даниленку виконувати свої обов’язки голови в Карапишах: кожного разу, вже після прийняття Конституції, якою депутатське сумісництво категорично заборонене, успішно підписував усі фінансові документи ЗАТ «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші». І, що цікаво, на відмінність від нещасливих колег по Верховній Раді ніхто не вимагав позбавити його за це депутатства і до суду не притягав. Конституція – обов’язкова для депутата С.Головатого, але не обов’язкова (чомусь…) для депутата А.Даниленка. Зрештою, може в нього складне матеріальне становище, і однієї, хоч і чималої зарплати голови комітету Верховної Ради, не вистачає. Ось і підробляє людина помаленьку, в рідному ЗАТ «Карапиші». Що тут такого? Бог з ними з тими законами. Не всі їх виконувати варто…
Та й скільки там, в тих Карапишах, шановний Анатолій Степанович заробити міг – КСП бідненьке, мабуть. Бо, якщо вірити довідці Кабінету Міністрів України на 01.03.98 року, воно заборгувало пенсійному фонду України понад 500 тисяч гривень – чи не найбільше в Миронівському районі. Якщо вже «Карапишам» не вистачає грошей, щоб розплатитись з пенсіонерами, то як вже там заробітки у голови? Бо не могла ж така солідна і порядна людина, як А.Даниленко, «зажати» місячну пенсію понад 10 тисячам дідусів і бабусь і при цьому жити у своє задоволення? У таких вчинках ми А.Даниленка не підозрюємо…Хоча дехто твердить, що якусь дрібку грошей у Карапишах отримують, незважаючи на борги пенсіонерам.
Але не все на світі вимірюється грошима. Широку душу козацькую ними не зміряєш. Хоч нардеп і керівник ЗАТ «Карапиші» людина «бідна», але зате широка і, як козаку пристало, для доброго друга останньої сорочки не пожаліє. Борги в бюджет та пенсійний фонд не заважали А.Даниленку допомагати друзям. Друзі ці – «братки-козаки» з фірми АТ «Агросоюз», яку очолює В.Коломієць хотіли зайнятися бізнесом серйозним і на державному рівні – поставляти під державну гарантію сільськогосподарську техніку з-закордону. Діло добре, але фірма бідненька і така робота була їй не по силі. Отже треба було брати кредит, щоб розпочати цю справу. А тут біда лихая, ніхто кредиту давати не хоче – майна ж бо в «Агросоюзу» було стільки, скільки кіт наплакав. Згідно з Актом на 01.01.97 р. На балансі «Агросоюзу» перебувало два ВАЗ-и, один комп’ютер, одна друкарська машинка та офісні меблі. Всього на суму 30 тисяч 684 гривні. А кредиту треба було на пару мільйонів. Жоден банк під заставу стільців і старих «Жигулів» таких грошей не дасть. І тут керівники «Агросоюзу» згадали, що в с. Карапиші є в них друг хороший., Анатолій Даниленко – людина солідна, голова АТ «Карапиші», щей народний депутат. Тож кинулись до нього: «Помагай, браток! Виручай!». Високі пороги в Ексімбанку України, і не хоче той осоружний банк кредиту давати і нам, козакам «Агросоюзу», не заробити грошей на перепродажі імпортної техніки українським КСП!
Широка козацька натура Анатолія Даниленка такого витримати, звичайно, не могла, бо ж «три рублі наліво, три рублі направо, гуляє козак весілля». І взявся Анатолій Даниленко своїм друзякам з «Агросоюзу» допомагати. 13 лютого 1997 року державний нотаріус м. Миронівка Н.Захарченко завірив Договір застави № 45 між Головою правління ЗАТ «КСП Карапиші» Даниленком Анатолієм Степановичем та Державним експортно-імпортним банком. ЗАТ «Карапиші» дало своє майно в заставу під кредит, який отримував «Агросоюз». Просто кажучи, якщо «Агросоюз» гроші не поверне, будуть розраховуватись своїм майном «Карапиші». Майна у договорі застави перераховано чимало – все, починаючи від автогаража, машинного двора, будинку культури, лікарні, корівники аж по «адміністративний будинок», простіше кажучи, колгоспної контори, заклали за суму 4 млн. 823 тис. 889 гривень60 копійок. За цю заставу «Агросоюз» згідно з кредитним договором від 10.02.97 р. № 3/97 отримав кредит в розмірі 1 млн. 973 416 німецьких марок. Щедрість Анатолія Даниленка дружно підтримали 36 членів Ради ЗАТ «Карапиші» 18 січня 1997 року, усі, як один, розписались на протоколі згідно з яким задовільнили прохання «Агросоюзу» заставити майно карапишівців під кредит, який отримував «Агросоюз». Довіряє Рада ЗАТ «Карапиші» своєму голові, народному депутату Даниленку Анатолію Степановичу.
Але добре кажуть в народі: довіряй та перевіряй. Бо пройшло трошки менше року і кредит Ексімбанку «Агросоюз» повертати і не думав. 05.12.97р. перший заступник голови правління Ексімбанку пише «Претензію» голові «Агросоюзу» В.Коломійцю у м. Миронівка на суму 410549 гривень. І вимагає погасити коли вже не кредит, то хоча б відсотки по ньому. У іншому випадку банк буде вирішувати питання по погашенню заборгованості по відсотках в арбітражному порядку та шляхом стягнення суми заборгованості відповідно до договору поруки від 10.02.97 р., із ЗАТ «КСП «Карапиші». А 26.11.97 р. Листом № 15-2/3422 пана В.Коломійця банк попередив, що «Банк на підставі ст. 6.2. (підпункт б) кредитного договору повідомляє, що кредитний договір анулюється, у зв’язку з чим позичка, нараховані відсотки підлягають достроковому поверненню у безспірному порядку. Фактична заборгованість за кредитом становить: основний борг – 2 171 352 грн., відсотки за користування кредитом (за період з 24.02.97 р. По 30.11.97 р.) складають 410549 грн. Ось така ситуація. І якщо «Агросоюз» грошей не повернее – радий не радий платитиме своїм майном той, хто його заставляв – КСП «Карапиші». На кругленьку суму кредиту з відсотками ж, тобто 2,6 млн. гривень.
А тепер виникає питання – яка повинна бути сила і міць козацької дружби народного депутата України і голови ЗАТ «Карапиші» Анатолія Даниленка, та козака В.Коломійця, голови ЗАТ «Агросоюз», що б за агросоюзівського братка-сіроманця втягнути власне господарство в таку боргову яму? І на яких підставах «потоваришували» козаченьки А.Даниленко та В.Коломієць? Чи тільки за карії очі, чорнії брови, чи може ще якась причина була, більш матеріального характеру? Бо ж під заставу мирних Карапишів, що ані сном, ані духом не відали, яке лихо на них звалилось, «Агросоюз» дістав понад 2 мільйони гривень живих грошей – сума, з якою добрий бізнес можна робити. А зробивши – з братком-товаришем поділитися. Куди і як розійшлися гроші з кредиту Ексімбанку? Як ділилися між собою товариші-браточки, козаки славнії з Миронівського району – це вже можна тільки здогадуватися. Це справа для іншого, не журналістського розслідування. Але до нього, мабуть, ніколи діло не дійде, бо ж щедрий серцем козаченько Анатолій Даниленко, який заставу за друзів з «Агросоюзу» давав – народний депутат. І не просто народний, і не просто депутат, а депутат в особливо великих розмірах – голова комітету Верховної Ради. Отже, особа його депутатська, недоторкана.
І поки ця пригода, оповита комерційною таємницею Закритого Акціонерного Товариства «Агросоюз», Експортно-Імпортного Банку України та Ради ЗАТ «КСП «Карапиші» діялася, люди в тихому селі займалися своїми буденними справами і ані чули, ані відали, що вони стали справжніми заручниками. Заручниками фінансових операцій невідомого їм «Агросоюзу» та його голови В.Коломійця, заручниками прибутків від перепродажу німецької сільськогосподарської техніки тим «Агросоюзом», заручниками випадкових ситуацій, звичайних при комерційній роботі. «Хотіли, як краще, а вийшло… як завжди». А оскільки в безлічі комерційних фірм України звичайно саме так, «як завжди», і виходить, то імовірність повернення нею кредиту не надто висока. Здебільшого після кредитів у нас лишається формула «Спершу було МП, потім було СП, потім було ЛТД, а потім було і т.д.» І лишається матеріальна застава, яку має право забрати банк, який давав кредит. Тож, коли одного чудового дня в Карапишах люди дізнаються, що їхня лікарня, торгівельний центр, корівники, машинний двір, котельня і вся земля, закріплена за цими та іншими спорудами, належить вже не їм, а банку «заручниками» якого вони були, кого тоді проклинати – банк? Чи може того «щедрого козаченька», що завів своє село в «кредитні заручники»? Зрештою, це питання риторичне – людям в Карапишах, позбавлених права на роками спільно збудоване і створене майно, буде це однаково.
Отакі кредитні бізнесмени в нашій Верховній Раді і вирішують державні справи. Що цікаво, саме в 1997 р., коли «Карапиші» заставляли під мільйонні кредити майно, справи в самому господарстві йшли далеко не блискуче. Але що там ті бюджетні борги – якісь невиплачені вчителям зарплати, якісь недоплачені пенсіонерам пенсії. Усе це дрібниці, порівняно з «ринковою» економікою і козацькою дружбою керівників деяких комерційних фірм з деякими народними депутатами. І оскільки ці народні депутати збираються залишатися депутатами, то є надія, що в «кредитні заручники» попаде в рідній Україні ще не одне село.
P.S. Автор ні на мить не сумнівається в тому, що невеличкий аналіз фінансово-кредитних зобов’язань народного депутата А.Даниленка буде йому не до вподоби. Тому, аби не витрачав зайвого часу, попереджує – всі документи, пов’язані з цією та іншими угодами п. А.Даниленка, перебувають у власності автора. Тож можемо їх ще раз, спільно почитати в залі суду, якщо п. Даниленко таке бажання має.
Мирослава Майорчук
Комментариев нет:
Отправить комментарий