«Его Превосходительству, Господину Попечителю Киевского учебного округа Господин Мировой посредник 2-го участка Каневского уезда предоставил ко мне от 31 декабря 1874 года за 2682 приговор Карапышанского сельського схода, на котором крестьяне собственники села Карапышей Киевской губернии Каневского уезда 2-го Мирового участка Пустовойтовской волости 10 декабря того же 1874 года приговорили: ….об открытии в селе Карапышах одноклассного народного училища с пособием казны. В притворе своем упомянутые крестьяне обязываются: отвести в центре села одну десятину усадебной земли, построить на этой земле училищный дом, сарай, погреба и ограду, построить училищную мебель по указанию учебного начальства, принять на свой счет отстраховку, ремонт, отопление, освещение училищного дома и, кроме того, уплачивать ежегодно жалование учителю 120 р. и законоучителю 40 р., но при этом просить подлежащего Инспектора народных училищ исходотайствовать у Правительства одновременное пособие в количестве 225 р. на постройку нового училищного дома и мебели и постоянное ежегодное пособие на жалование законоучителю в размере 20 р. и учителю в размере 130 р., всего 150 р. в год.
…Карапышское общество построит училищний дом по имеющему в инспекции народних училищ юго-западного края плану.
При сем считать долгом присовокупить, что в селе Карапышах имеютея две церковно-приходские школы…»
Января, 16 дня 1875 року Инспектор народных училищ Иван Чечет.
А вже 10 березня 1875 року було винесене рішення Карапишівської сільської сходки про будівництво народного училища, яке утвердили своїми підписами сільський староста 1-ї дільниці Ничипір Пилипенко та сільський староста 2-ї дільниці Антон Гарбуз.
Справа була успішною, бо уже через рік, 19 жовтня 1876 року інспектором народних училищ Яковом Гребенниковим було послане повідомлення під № 266 на ім’я попечителя Київського навчального округу, в якому рапортувалося, що ”…5 числа текущего октября, во вторник, при многочисленном собрании жителей села обоего пола названого селения, и в присутствии сельських властей было открыто мною одноклассное народное училище Министерства народного просвещения… Приобретенный обществом крестьян с. Карапыши для училища дом приспособлен к назначению училища. 2 десятины земли…”
Саме у цій школі довелося працювати у 1903 році Степану Васильченку, відомому у майбутньому письменнику.
4 листопада 1907 року для Карапишівської громади був пам’ятний тим, що в цей день проходила посвята Карапишівської двокласної школи. Про цю подію писала Київська губернська газета ”Рада”. У матеріалі йшлося про те, що на спорудження школи витрачено 15 тисяч карбованців, які зібрала громада, земство та Міністерство. Будинки учителів зведено окремо.Кімнати тут просторі, з великими вікнами. Після посвячення з промовами виступили законовчитель школи священник Клеопов та уповноважений від громади селянин Ільченко.
12 грудня 1910 року громада знову подала клопотання за № 913 про відкриття чотирьохкласного училища. Але рішення було замінено іншим рішенням від 22 травня 1911 року за номером 7 про відкриття в селі Карапишах ремісничого училища. Однак це питання не знайшло вирішення. Тому у 1912 р. знову повернулися до попереднього питання – відкриття у селі чотирикласного училища та й потреба у такій школі була нагальною.Це видно із рішення Карапишівської сільської сходки від 2 лютого 1912 року, підписаного сільським старостою 1-ї дільниці Адріаном Троценком та сільським старостою 2-ї дільниці Мефодієм Черненком. На сходку збиралося 610 господарів із загальної кількості 865, що мали право голосу.Слухали запропоноване питання Порфирія Миколайовича Ільченка про відкриття в селі Карапишах чотирьохкласного училища, у якому була велика потреба в “целях поднятия ценза образования крестьянських детей ... села, так как они окончили курс учения в ... двоклассном училище, нуждаються продолжить учение далее, но не имеют средств для поступлення в высшие училища.” У селі в той час проживало 7357 жителів, до навчального року очікували 300 учнів. Справа не чекала, та й ініціатори були завзяті. Уже 23 лютого 1912 року уповноважений від Карапишівської сільської громади той же Порфирій Миколайович Ільченко подав до інспектора народних училищ 7-го району Київської губернії клопотання перед Міністерством народної освіти про відкриття в селі Карапишах “четырехклассного министерского городского училища”. Громада видавала в повне розпорядження Міністерства дворище біля 3-х десятин і приміщення для цього училища, а утримання назавжди відносилося на рахунок Міністерству.
Законом від 25 червня 1912 року встановлено новий тип народних шкіл, так званих
Вищих початкових училищ із 4-річним курсом. У Центральному історичному архіві України зберігається відомісьть пропонованих до відкритя у 1914 році вищих початкових училищ у Київському навчальному окрузі. У ній є розділ Канівського повіту, у якому пропонується відкриття такого училеща у селі Карапишах. Число жителів села становило 7357 осіб. Навколо розташовувалось 25 сіл. У данному пункті на той час діяло одне двокласне сілське училеще та одна церковно-приходська школа. У всьому районі було відкрито 20 училищ.
Громада селян села Карапиші на будівництво приміщення вищого початкового училища асигнувало одноразову допомогу 10000 рублів запасного капіталу і пожертвувала під дворище училища землю до трьох десятин. Від казни асигновано 7490 рублів, пізніше ще 600 рублів. Увірялося також, що училище буде забеспечено учнями, яких очікувалося до 150-180. Це училище планувалось відкрити для дітей обох статей. Село Карапиші було внесено у відомость, зареєстровано в Міністерстві народної освіти, за № 7287 -1416 від 9 березня 1912 року.
Після революційних подій 1917 року опіку над народною освітою на Україні взяло на себе українське учительство, що негайно взялося за українізацію школи .
Український народ сам узяв на себе утворення і утримання українських шкіл народних,
вищих початкових і середніх.
Дані засвічують, що карапишани не були такими “темними”, вони прагнули до освіти і культури. Підвищення рівня освіти та грамотності населення припадає на 1922 рік. По окремих хатах працювали групи лікнепу, де дорослі вивчали грамоту, вчилися писати, читати, лічити.
Із спогадів Саленко Марії Панкратівни, учительки початкових класів (1921р.н): (У селі утворювали групи із 20 осіб, які називали лікнепами. До них входили вчителі і
учні 6-7 класів. Три рази на тиждень проводилося навчаня: у суботу, неділю і середу. Для лікнепів були випущені книги “До світла”. Із учнів, які були членами лікнепу, я пам’ятаю таких: я – Саленко Марія Панкратівна, Ткаченко Ганна Федорівна, Ведмеденко Степан Гаврилович, Осьмірко Григорій Кіндратович, Коломієць Свирид Наумович, Ситник Марія Луківна. Їх ще називали “культармійці”.
Із спогадів Литвина Михайла Івовича (1921 р.н.).:
“На нашій вулиці був відкритий лікнеп у хаті Безпалої Палажки (зараз проживає у ній нащадок Пилипенко Володимир Вікторович). Першою вчителькою лікнепу була Лопата Віра Макарівна. Учнівської дошки не було, то вона писала на дверях крейдою. У лікнепи ходили дорослі. Мабуть, це пояснюється бажанням стати “хоч трохи грамотними”.
До 1930 року всі діти села ходили у семерічку с.Карапиші. Потім у 1931-1932 навчальному році у районах села (на Перемозі, Сталіні, Петровському) були віткриті початкові класи у хатах куркулів. Карапишівська початкова школа №3 (на Перемозі) розміщувалася у хаті Ткаліча Миколи - навчалося 2 класи, Ткаченка Миколи – навчався 3 клас, Моргаля – навчався 4 клас. У народі такі школи називали Моргалівська, Гарбузівська, Зіменківська, від того, який куркуль проживав до того. До Великої Вітчизняної війни у цій школі працювали Дідківський Володимир Іванович, Недоступ Василь Мусійович, Максименко Левко Йосипович, Немлій Йосип Кузьмович, Одарченко Текля Василівна. Після війни школу очолила Саленко Марія Панкратівна, свої знання віддавали дітям Гребінник Люба Павлівна, Лазоренко Іпатій Антонович, Полішко Ольга Федорівна, Бишовий Юхим Тодосьович, Ільченко Григорій Сергійович, Штапенко Сергій Миколайович.
Карапишівська початкова школа №2 була розміщена у хаті куркуля Гарбуза. Після війни нею завідували Недоступ Василь Мусійович, Лазаренко Іпатій Антонович, Полішко Ольга Федорівна. Після початкових класів навчались уже у двох куркульських Федьківських будинках. Пізніше добудували на широкому обійсті третій фінський будиночок. У двох будинках навчалося по 2 класи, у третьому - 1 клас, і був там кабінет фізики. Директорами цієї школи у різний час були Дяченко Василь Євтухович, Козубенко Михайло Гордійович, Василенко Тихін Прокопович, Бойко Єфрем Павлович, Шевченко Валентина Федорівна, Журба Василь Іванович. Викладачами предметів працювала сім'я Шубських – Сергій Данилович та Марія Василівна, сім'я Піскових – Іван Васильович та Лідія Іванівна, сім’я Пилипенків – Андрій Маркович та Лідія Іванівна, Вакуленко Уляна Стахівна, Пилипенко Варка Антонівна, Пастушенко Василь Дмитрович, Павлідіс Ліда Степанівна, Дишлова Одарка Пилипівна та ін.
Карапишівською школою №4 завідували Сопільченко Давид Іванович, Бишова Раїса Юхимівна. Вчителями працювали Безмага Надія Кононівна, Степура Марія Юхимівна, Авраменко Ганна Павлівна, Дьома Люба Іванівна, Цюцюра Кіндрат Дем’янович.
Школа № 1 семирічкою була до 1936 – 1937 навчального року. А вже у 1937-1938 навчальному році організували середню школу. У 8-10 класи, крім дітей села, ходили діти із сіл: Юхни, Пустовіти, Саварка, Олександрівна. До війни директорами школи були Багінський Іван Степанович, Д’яченко Сергій Іванович. Передавали свої знання учням Даниленко Прокіп Андрійович, Василенко Федір Прокопович, Чепинога Олександра Логвинівна, Щербак Андрій Юхимович, Мельник Валентина Іванівна, Мельник Іван Никифорович, Одарченко Сергій Полікарпович.
Середню школу до 1941 року очолював Головченко Василь Дорофійович, за фахом учитель історії. За успіхи в роботі він був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
У різні роки, впродовж до кінця 80-х років в селі було 4 школи – дві восьмирічні, дві початкових та одна середня. У 60-х роках працювала школа сільської молоді. Так як село займає велику територію, то школи знаходилися по різних колгоспах аж до об’єднання (1950): початкова школа – на території колгоспу „Перемога”, середня школа –тна території колгоспу ”Вирішальний”, восьмирічні – на територіях колгоспів ім. Петровського та Сталіна. У 4 школах навчалося приблизно 1500 учнів.
1941 рік приніс великі випробування нашому народові. Саме на передодні війни 21 червня відбувся третій випуск середньої школи. А вже 22 червня, дізнавшись про початок війни, колишні учні та вчителі, разом з деректором школи вирушили до Миронівського райвійськомату. У лаврах Радянської Армії відстоювали свободу рідної землі вчителі: Бабець Іван Юхимович, Дьома Микола Григорович, Куцокінь Анатолій Стахович, Головченко Василь Дорофійович, Сопільченко Давид Іванович, Шевченко Олексій Євтухович, Одарченко Сергій полікарпович та інші. Не всім, на жаль, вдалося дожити до великої Перемоги. Одна з перших похоронок, що прийшла в село, була на фізрука Капшука Михайла Купріяновича. У роки війни він був бойовим льотчиком і загинув у боях за Київ.
У тяжкі роки окупації навчання фактично не велося. Приміщення середньої школи було віддане під комендатуру.
31 січня 1944 року село було визволено від німецьких окупантів.Із визволенням села відновилося навчання. Важким виявилося воно у післявоєнний період. Паперу не вистачало, карт не було, підручники велика рідкість, класи змішані. Тут і малюки, які зовсім не ходили до школи, тут і переростки, які починали вчитися до війни. Старші записувалися хто у який клас: одні - в другий, інші - в третій, а хто сміливіший – в п'ятий.
… Та все ж дітей віддавали до школи, відновилося знову навчання. “Як їх учити? Де взяти якщо не підручника, то поганенького конспектика?” – ось що мучило в ті дні директора школи Кравченко Надію Макарівну. І вечорами по хатах закипала робота. На дерев'яних козликах розкидали папір і захожувалися мудрувати. Розрізали картон, ділили на смужки газети. А потім із того добра – газет і картону – шили й клеїли собі щось схоже на блокноти та шкільні зошити.
Із спогадів учительки початкових класів, пенсіонерки Саленко Марії Панкратівни, (1918 р.н.): “Визволили село у січні місяці 1944 року. Із Миронівни приїжджають голова Райвиконкому Дорошенко І. К. та завідуючий РВНО Мазур. Переді мною і головою колгоспу ставлять завдання відкрити школу і почати навчання у початковій школі, яка знаходилася на території колгоспу „Перемога”.
У будинку школи вікна вибиті, парти спалені, бібліотека спалена. У колгоспній майстерні зробили столи, батьки принесли ослони, шибки посклили кусками скла, а де, то й диктом.
Навчання почали 20 лютого 1944 року. Було 2 книжки на всю школу. Зошити вчителі робили для учнів з паперу, який військові давали з обмоток польових шапок (він нагадує папір із-під мішків для цементу). Олівців, ручок було мало. У кого не було ручки, рахував задачу крейдою на дошці. У військових брали газети, розрізали їх на частини і давали додому завдання із читання. Діти всі ці листочки вивчали на пам'ять. У таких умовах приходилось працювати.
У той час сільська рада мало чим могла допомогти школі, так як її бюджет дорівнював нулю. Допомагав школі колгосп. Тому й школа відгукувалась на прохання колгоспу. Прийшло у колгосп дві директиви: збирати хліб на танкову колону і на посівну. Потрібно збирати збори, а їх завжди проводили у школі. На збори від МТС прийшла Мусоріна Поліна Гнатівна та Безмага. Голова тривожився, як сказати згорьованим жінкам з дітьми таку новину. Ми написали звернення до них такого змісту: ”Дорогі жінки , сестри, матері, кохані! Ваші чоловіки, сини, брати, стомлені тяжкою війною, чекають від вас допомоги. Ніхто їм не допоможе. Допоможіть їм! Цим ви наблизите довгождану зустріч з ними...” Жінки одна за одною стали підходити до столу і записуватись: хто цинтнер хліба, хто пів центнера, а хто то і 30 кг. Коли ввечері Шевченко Ольга Мефодіївна підбила підсумки, то всі раділи за жіноче розуміння і їхню щедрість. На танкову колону зібрали 15 т, а на посівну – 14 т.
У 1946 р. Після демобілізації повернувся працювати на педагогічну ниву Головченко Василь Дорофійович, який і очолив педагогічний коллектив Карапишівської середньої школи. Згодом повернулися і інші вчителі фронтовики. Серед них Бабець Іван Юхимович, який пройшов фронтами війни від її початку аж до завершення. В армії виріс від рядового солдата до начальника штабу інженерного полку. Має вісімнадцять нагород – з них 4 бойових ордени, решта медалі та урядові нагороди. Із 53-х років загального трудового стажу сорок сім віддано педагогічній роботі. Пам'ятаються слова Івана Юхимовича Бабця: „Із походів війни я у школу пішов, у дитячих серцях щиру пісню знайшов”.
Тяжка фронтова доля спіткала і Дьому Миколу Григоровича. З початку війни він був направлений у прикордонне містечко Городинця. Разом з іншими бійцями стримував атаки фашистів на кордоні. Пережив страшні дні полону. Після визволення з німецького рабства продовжував воювати. Брав участь у взятті Рейхстагу. Має бойові нагороди. По закінченні війни повернувся у рідне село. До виходу на заслужений відпочинок працював учителем початкових класів разом із своєю дружиною Євдокією Іванівною, також учителькою початкових класів.
Повний бойовий шлях від рядового до молодшого лейтенанта пройшов учитель біології та географії Одарченко Сергій Полікарпович. Дійшов до Берліну, де і закінчив війну. Повернувся у рідне село, продовжував працювати вчителем біології. Захоплений квітами, зумів перетворити школу у квітучий сад. Його руками був створений прекрасний розарій, разом з учнями займався прищеплюванням фруктових дерев, навколо школи були розбиті ділянки, на яких учні вирощували овочеві культури. За свою сумлінну працю нагородженний знаком ”Відмінник народної освіти”. Поряд з чоловіком працювала його дружина Зоя Андріївна – вчитель початкових класів. Згодом у школі почала працювати донька Пастушенко Інна Сергіївна, вчителька хімії. Сьогодні педагогічну спадщину примножує внучка Сергія Полікарповича – учителька географії однієї з Броварських шкіл Пастушенко Валентина Володимирівна.
У 19-річному віці, домігшись зняття броні (учителів не брали на фронт), пішов на війну Шевченко Олексій Євтухович. Воював до 1945 року. За доблесну службу мав багато нагород, серед них – ордени Бойового Червоного прапора. У 1963 році був призначений на посаду директора восьмирічної школи. А у 1964 році перейшов працювати в середню школу села. Школа на той час складалася з чотирьох окремих корпусів. І налічувала 900 учнів. У 1974 році Олексій Євтухович пішов з посади директора школи на заслужений відпочинок.
На базі Карапишівської середньої школи було створено учнівську виробничу бригаду, очолювану учителем трудового навчання Сосюрою Віктором Івановичем. За високі врожаї цукристих, зібрані членами виробничої бригади її учасники неодноразово займали перші місця в області.
Колишні учні школи, а сьогодні досвідчені педагоги, лікарі, інженери, трудівники полів, працівники культури з повагою згадують тих, хто своїми знаннями і вміннями засіяли в їхніх душах і серцях бажання вчитися, думати, творити. З великою пошаною говорять про тих, хто своєю працею, зробив значний внесок в розвиток освіти у 40-70-і роки. Це директори шкіл – Головченко Василь Дорофійович, Григоренко Іван Тихонович, Козубенко Михайло Гордійович, Бабець Іван Юхимович, Бойко Григорій Іванович, Шевченко Олексій Євтухович,. Вдячні односельці до сьогоднішнього дня згадують уроки української мови та літератури Пастушевської Марії Луківни і Василенка Т.П., уроки географії Куцокінь Марії Дем’янівни, історії Шелифіст Любові Антонівни, уроки математики Головченко Ольги Тарасівни та Бабець Параски Іванівни, уроки української мови та літератури Перетятька Михайла Семеновича, якого по праву називають в селі місцевим літописцем.
Новий етап в історії освіти краю розпочався на початку 70-х. Саме в ці роки гостро постало питання будівництва приміщення середньої школи. Вирішальну роль у розв’язанні цієї проблеми відіграв тодішній перший секретар райкому партії, випускник школи Тонкошкур Василь Антонович, за участю якого розпочалося будівництво.
1 вересня 1975 року школярі і педагоги вперше переступили поріг новозбудованої триповерхової школи, на 600 місць. У цей період продовжували працювати дві початкових і одна восьмирічні школи. У 1979-1982 роках за ініціативою правління колгоспу ім.Щорса та виконкому сільської ради було проведено об’єднання педагогічних та учнівських колективів.
Директорами середньої школи в той час були Бабець Володимир Іванович, Андрущенко Микола Олексійович, Мельниченко Галина Михайлівна. Із 1987 року очолює педагогічний колектив школи Свистуленко Петро Павлович – старший учитель історії.
Нині у школі працює 25 учителів, з них 11 мають вищу категорію. 3 спеціалісти 1 категорії. Майже всі учителі мають вищу освіту. За результатами педагогічної майстерності вчителям школи присвоєно звання учитель методист: це Троценко Валентина Василівна – учитель української мови та літератури, Мінзар Валерій Васильович – учитель хімії та біології, Мінзар Віра Ульянівна – учитель фізики та математики.
Орденом Трудової Слави ІІІ ступеня нагороджена Бабець Тетяна Вікторівна – учитель зарубіжної літератури, звання старший вчитель мають Ситник Валентина Миколаївна – учитель історії, Євдокимова Тетяна Євдокимова – учитель хімії та біології. Андрусенко Валентина Петрівна – учитель історії. [Газета «Карапиші» 2009].
(Фото)
Комментариев нет:
Отправить комментарий