Довго не наважувався порушувати болючу тему щодо останніх подій навколо Церкви та віри нашої православної, мотивуючи це виключно побоюванням внести і свою частку у розкол душі людської. Та непереборне бажання внести ясність у деякі питання напередодні свята Воскресіння спонукало мене до цього.
Церква відділена від Держави. Це треба пам’ятати. І тільки тоді, коли відбувається втручання однієї із сторін у справи та уклад іншої, настає щось незрозуміле і обов’язково з негативними наслідками для людей. Коли різні конфесії намагаються долучитися до політики, агітації це гальмує подальший державний та національний поступ. Забули, мабуть, Христове роз’яснення про те, що належить «кесарю», а що Богу. Справа Церкви насамперед духовне пастирство і її авторитет полягає саме в духовній площині, в оновленні людини, в переродженні її через віру. І навпаки, коли в справи церковні втручаються «діячі від політики» обов’язково відбувається розкол між людьми. І сіють цей розбрат навіть у межах одного села ті, для кого земне царство більш привабливе та жадане, ніж Царство Боже. Їх «прагнення досягнути в Церкві цілковитої єдності убивало й убиває живу віру в людях, спричиняє омертвілість церковних структур. Сумно, що у полум’я цієї боротьби за владу безжально кидаються душі людей, яким потрібна не влада, а мир, любов і віра.
Всі релігійні споруди різних конфесій, які розташовані і діють на території нашої держави є власністю народу України. В них проводять богослужіння українські священники і до них ходять українці. І не треба цим спекулювати. Чомусь нікому не приходить на думку сказати, що костьол у Львові належить Ватикану. А якщо Свято Михайлівський храм у Карапишах це обов’язково московський. Це неправда. Нещодавно вийшла у світ книга В.Глущенка «Три голодомори». Автор висловлює вдячність (за фінансову допомогу у виданні книги) дійсним патріотам України: Даниленку А.С., Даниленко В.П., Щербині А.Л., Бондарчуку С.М. (настоятелю храму в с. Карапиші), Нагаю Я.В. (настоятелю храму в с. Маслівка). Скажіть, хто з цих людей працює на Москву, або є її агентом? А, як відомо, Москва не визнає ні голодомору, ні геноциду.
Щодо мови. Мова є одним із визначальних чинників нації, держави. Богослужіння в храмах, які підпорядковані Московському патріархату, проводять канонічною церковнослов’янською мовою, в храмах Київського патріархату українською. Однак ці розбіжності не є суттєвими і зникають разом з появою помісної церкви. Я впевнений, якби хтось назвав мову, на якій треба провести службу Божу і відразу зникнуть злидні, безробіття, хабарництво, корупція, голод і т.д. і прийде благодать, то всі священники світу її б вивчили.
Україна православна держава, оскільки саме Християнська віра східного обряду є традиційною для України. Ще в Конституції Пилипа Орлика сказано, що «свята Православна віра, якою войовничий український народ уперше й понині просвітився і яку нині невідступно обстоює, бо ніколи жодною чужою вірою збаламучений не був». З цією вірою народжувалися і умирали мільйони людей. ЇЇ не зміг викорінити і сталінський більшовицький режим, який руйнував храми, винищував священників, паплюжив ікони та інші святині. Але цей режим зумів влізти в саме серце Церкви, поневолити душі її служителів, викривити саму сутність Православної віри. Покоління церковних ієрархів, що формувалися за радянських часів, поступово відходять, а їм на зміну приходить дедалі більше священників нової, незалежної України. Саме їм та всім іншим православним належатиме справа об’єднання в лоні єдиної Української Православної Помісної Церкви. Саме їм належатимуть і всі храми й інші святині, які будуються сьогодні й будуватимуться в Україні надалі. Багато що залежить і від нас, православних віруючих, які повинні ставитися одне до одного як брати і сестри, незважаючи на те, хто до якого храму ходить на зустріч з єдиним Богом.
А.Щербина
Інформаційно-рекламна газета «Карапиші» № 1, квітень 2009 р.
Дивіться відео
Дивитися фото http://h.ua/story/156728/
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«10» серпня 2010 року № 4/191-08
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого - судді: Воліка І.М.
Суддів: Капацин Н.В. – доповідача у справі,,
Кролевець О.А.
розглянувши у відкритому
судовому засіданні Сільськогосподарського товариства з обмеженою
касаційну скаргу відповідальністю «Карапиші»
на постанову Київського міжобласного апеляційного
господарського суду від 22.12.2009 р.
у справі № 4/191-08 господарського суду Київської області
за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою
відповідальністю «Карапиші»
до Карапишівської сільської ради Миронівського району
Київської області
треті особи Комунальне підприємство Київської обласної ради
«Білоцерківське МБТІ»
Релігійна громада Української Православної Церкви
Свято-Михайлівської парафії
про визнання права власності на нерухоме майно
за участю представників сторін від:
позивача Кирилюк О.М. (довір. від 14.01.10 р.)
відповідача Даниленко О.Ю. – сільський голова. посвідчення № 7
від 19.05.06 р.
третіх осіб Не з’явився; Денисов О.С. (довір. від 12.01.10 р.)
В С Т А Н О В И В:
Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Карапиші» (Позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Карапишівської сільської ради Миронівського району (Відповідач) про визнання права власності на нерухоме майно – будівлю церкви, що знаходиться по вул. Мічуріна в с. Карапиші, Миронівського району, Київської області.
До участі у справі залучені треті особи: Комунальне підприємство Київської обласної ради «Білоцерківське МБТІ» (Третя особа – 1) та Релігійна громада Української Православної Церкви Свято-Михайлівської парафії (Третя особа – 2).
Рішенням Господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у справі № 4/191-08 задоволено позовні вимоги СТОВ «Карапиші», визнано за СТОВ «Карапиші» право власності на будівлю церкви, що знаходиться в селі Карапиші, Миронівського району, Київської області, на відповідача покладено судові витрати.
Рішення суду першої інстанції ґрунтується на тому, що будівництво церкви в с. Карапиші розпочате Колгоспом ім.. Щорса і завершене у 1995 році його правонаступником – Закритим акціонерним товариством «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші». У зв’язку з ліквідацією останнього його правонаступником стало СТОВ «Карапиші». Розподільчий баланст ЗАТ «Карапиші» станом на 30.03.2000 р. та баланс СТОВ «Карапиші» станом на 01.04.2000 р. свідчить про те, що все майно, кредиторська та дебіторська заборгованість ЗАТ «Карапиші» перейшли до СТОВ «Карапиші», згідно статті 12 Закону України «Про господарські товариства» товариство є власником майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у даній справі скасовано рішення Господарського суду Київської області від 07.08.2009 р., прийнято нове рішення, яким відмовлено в позові СТОВ «Карапиші».
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з рішенням загальних зборів акціонерів АТ «Карапиші» від 15.01.2000 р., оформленого протоколом № 1, передбачено необхідність створення СТОВ «Карапиші» на базі ліквідованого АТ «Карапиші» за рахунок передачі дебіторської і кредиторської заборгованості, але майнові права не можуть бути дебіторською або кредиторською заборгованістю. Доданими до матеріалів справи документами підтверджується факт того, що церква в селі Карапиші будувалася, як Колективним сільськогосподарським підприємством ім.. Щорса – замовник будівництва, так і територіальною громадою с. Карапиші. Відповідно до статей 17, 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад) є власником придбаного чи створеного нею рухомого та нерухомого майна.
Не погоджуючись із вказаною постановою СТОВ «Карапиші» звернулося з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у справі № 4/191-08 та залишити в силі рішення Господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у даній справі.
У касаційній скарзі заявник вказує на те, що в силу статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні» при перетворенні одного підприємства в інше до новоствореного підприємства переходять усі майнові права та обов’язки колишнього підприємства, частина 1 статті 4 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу», передбачає, що право на участь у розподілі майна акціонерного товариства лише при його ліквідації. Суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги Указ Президента України від 03.12.1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», дав не правильну юридичну оцінку змісту протоколу загальних зборів акціонерів АТ «Карапиші» від 15.01.2000 р. в частині правонаступництва лише дебіторської та кредиторської заборгованості, оскільки зазначене рішення свідчить про повне правонаступництво майна АТ «Карапиші» Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Карапиші», наявність передавального акта від 25.02.2000 р. та балансів підтверджують перехід усіх основних фондів, оборотних коштів, всіх активів від АТ «Карапиші» бо СТОВ «Карапиші».
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги щодо дотримання судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Пункти 1.5, 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5, встановлюють, що обов’язковій реєстрації прав власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, реєстрації підлягають права власності тільки на об’єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Пункт 1.3 цього Положення передбачає, що державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.
Згідно пункту 10 Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна, який є додатком № 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, рішення суду про визнання права власності на об’єкти нерухомого майна є підставою для реєстрації в БТІ права власності на нерухоме майно.
Стаття 392 Цивільного кодексу України передбачає, що власник може пред’явити позов про визнання його права власності, а відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права є його визнання.
Як встановлюється матеріалами справи та підтверджується рішенням місцевого господарського суду в 1993 році Колгоспом ім. Щорса розпочато будівництво церкви в селі Карапиші. В подальшому замовником підрядних робіт виступило Закрите акціонерне товариство «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші» (створене шляхом перетворення колгоспу ім. Щорса). До матеріалів справи додані договори з підрядними організаціями та трудовими колективами, згідно з якими колгосп ім. Щорса і ЗАТ «Карапиші» виступили замовниками підрядних робіт по будівництву церкви (т. 3, а.с. 86-108). Договори підряду, акти виконаних робіт, розрахункові відомості підтверджують, що ЗАТ «Карапиші» було платником за виконані роботи за об’єкт будівництва. Будівництво церкви і допоміжних будівель завершено у 1995 році Закритим акціонерним товариством «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші».
Згідно акта комісії про прийняття закінченого будівництва в експлуатацію від 23.12.19994 р. будівлю церкви з оцінкою якості роботи «добре» прийнято до експлуатації (т. 4, а.с. 176).
На підставі рішення загальних зборів акціонерів від 15.01.2000 р. ліквідовано Закрите акціонерне товариство «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші» і його правонаступником стало Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Карапиші».
Пункт 1.1 Статуту СТОВ «Карапиші», зареєстрованого Миронівською районною державною адміністрацією 25.02.2000 р., передбачає правонаступництво СТОВ «Карапиші» від ліквідованого Акціонерного товариства закритого типу «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші». Членами ліквідаційної комісії ЗАТ «Карапиші» за передавальним актом від 25.02.2000 р. передано СТОВ «Карапиші» все майно, майнові права і обов’язки цілісного майнового комплексу ЗАТ «Карапиші».
Невірним є висновок суду апеляційної інстанції щодо правонаступництва майна від ЗАТ «Карапиші» до СТОВ «Карапиші», де він зазначає, що правонаступництво СТОВ «Карапиші» витікає з рішення загальних зборів АТ «Карапиші» від 15.01.2000 р. і передбачає правонаступництво лише кредиторської і дебіторської заборгованості.
Відповідно до частини 2 статті 26 Цивільного кодексу України УРСР правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту, а якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.
Статут СТОВ «Карапиші» зареєстровано Миронівською райдержадміністрацією 25.02.2000 р., пункт 1.1 якого передбачає, що СТОВ «Карапиші» є правонаступником ліквідованого Акціонерного товариства закритого типу «Карапиші». Статут СТОВ «Карапиші» не містить виключення щодо активів чи пасивів, окремого майна ліквідованого ЗАТ «Карапиші».
В частині 7 статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні», який діяв на час створення СТОВ «Карапиші», закріплено положення про те, що при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять всі майнові права і обов’язки колишнього підприємства.
Тобто, правонаступництво майнових прав ліквідованого Закритого акціонерного товариства «Карапиші» Товариством з обмеженою відповідальністю «Карапиші» підтверджується установчими документами.
Крім того, при визначенні правонаступництва суттєве значення мають також фактично здійснені організаційно-економічні перетворення. За передавальним актом від 25.02.2000 р. (т. 3, а.с. 6), розподільчим балансом станом на 30.03.2000 р. (т. 3, а.с. 7) ЗАТ «Карапиші» передало СТОВ «Карапиші» все майно, майнові права і обов’язки цілісного майнового комплексу ЗАТ «Карапиші» у повному обсязі згідно балансу підприємства, на СТОВ «Карапиші», як правонаступника покладено відповідальність по зобов’язаннях ЗАТ «Карапиші», в тому числі по забезпеченню обліку майнових паїв засновників ліквідованого ЗАТ «Карапиші».
Посилання апеляційного господарського суду на Порядок скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випуску акцій, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 222 від 30.12.1998 р. є недоцільним, оскільки предметом даного спору не є дослідження порядку ліквідації Акціонерного товариства «Карапиші».
Оскільки до набрання чинності Цивільним кодексом України право власності на церкву не зареєстровано, відповідно до частини 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України слід керуватися приписами нового Цивільного кодексу, стаття 331 якого, зокрема частина 2, передбачає, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Частина 1 статті 376 Цивільного кодексу України містить застереження, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Жодним учасником цього процесу не надано інформації (доказу), що будівлю церкви збудовано без належного затвердженого проекту, чи збудовано в 1995 році церкву з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 4, статті 6 Закону України «Про господарські товариства», частини 4 статті 87, частини 1 статті 89 Цивільного кодексу України товариство з обмеженою відповідальністю створюється і діє на підставі статуту та вважається створеним з дня його державної реєстрації, а в силу частини 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків відповідно до установчих документів та закону.
Статут СТОВ «Карапиші» зареєстровано Мироніською райдержадміністрацією 25.02.2000 р., а пункт 3.1 цього Статуту встановлює, що основною метою Товариства є виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка і реалізація.
Тобто Статутом СТОВ «Карапиші» встановлено, що діяльність Товариства має сільськогосподарське призначення.
Згідно зі статтею 22 Земельного кодексу до земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя, несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).
Враховуючи, що церква в с. Карапиші збудована за рахунок коштів сільськогосподарського підприємства (т.1, а.с. 75-85), знаходяться на його балансі (т. 1, а.с. 37-38), збудована на землях сільськогосподарського призначення у суду першої інстанції були всі підстави для задоволення позову і визнання за позивачем права власності на церкву. Це також прямо кореспондується з приписами частини 2 статті 328 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає з закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Судом апеляційної інстанції без достатніх на це підстав зроблено висновок про те, що будівництво церкви здійснювалося територіальною громадою с. Карапиші, оскільки в силу Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» відомості про господарську операцію та її здійснення підтверджується первинними документами, а стаття 9 цього закону містить обов’язкові вимоги до первинних документів.
Заяви громадян про фінансову чи трудову участь у будівництві церкви не містять ознак первинних документів і не можуть підтверджувати факт їх участі у будівництві церкви в с. Карапиші.
За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що постанова Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у даній справі не відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи, а тому підлягає скасуванню.
Рішення господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у справі № 4/191-08 залишається без змін.
Керуючись ст.ст. 1115-1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Карапиші» задовольнити.
Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у справі № 4/191-08 скасувати.
Рішення господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у справі № 4/191-08 залишити без змін.
Головуючий – суддя І.М.Волік
Судді Н.В.Капацин
О.А.Кролевець
Як швидко все змінюється http://o-v-d.hiblogger.net/
Перейти на http://www.cerkva.info/ru/news/patriarkh/1419-karapyshi.html
Протоієрей Павло Вишневський
Незалежна від РПЦ Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка здобувши підтримку народу, на початку 1920-х років стрімко розвивала власні структури і нарощувала чисельність духовенства: восени 1921 року за два місяці після Першого всеукраїнського православного церковного збору УАПЦ її єпископи лише в Києві висвятили 200 священників і дяків, понад 1200 парафій.
Але на церкву, яка будувалась на національному грунті, підносила національну свідомість свого народу, було покладено тягар політичних обвинувачень в українському націоналізмі і контрреволюції, її священнослужителів було названо ворогами радянської влади – в минулому петлюрівцями, денікінцями, чорносотенцями, жандармами, членами національних партій, а український церковний рух тавровано як «липківщину», самосвятство, тощо.
В 20-х роках минулого століття в Карапишах існувало дві церкви і обидві належали до УАПЦ. Свідчення цьому знаходимо в журналі «З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ» за 2007 р.
Радою уповноважених Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), почесним головою якої був М.С. Грушевський, до села Карапиші Миронівського району був відряджений П.О. Вишневський, як кандидат на посаду настоятеля храму Святого Михайла. Так як у Карапишах у 1929 році було 2 церкви, то він отримав дозвіл відправляти Божу службу і треби і в парафії Різдво-Богородичної Церкви.
З матеріалів справи робимо висновок, що Вишневський народився в м. Пирятин Прилуцького округу (нині це Полтавська область).
В 1904 році він тримав екзамен на звання учителя. Екзаменував Вишневського Липківський, який пізніше став Митрополитом УАПЦ.
З 1925 року Павло Вишневський служив в с. Пінчуки Білоцерківського району.
З цього часу до Білоцерківського відділу ДПУ УРСР почали надходити доноси на священника.
Одною з найбільших “провин” було його особисте знайомство з Липківським та Чехівським, який разом з Грушевським та Шаповалом емігрував за кордон. Липківський був засланий на Соловки.
Хоча, з матеріалів допиту, робимо висновок, що знайомство це було лише візуальне, ніяких спільних справ ні з Липківським, ні з Чехівським він не мав.
В селі Пінчуки жила родина бувшого петлюрівського сотника Смоляра, який емігрував з Петлюрою. Одного разу “з молитвою” в цю хату заходив сільський священник і цього було досить, щоб інкримінувати йому зв’язок з бувшими петлюрівцями, які перебували в еміграції.
Матері і рідні під час служби Божої подавали записочки з проханням помолитися за своїх рідних, які перебували в еміграції, в полоні, на засланні. І священник, який повинен бути поза політикою, звичайно поминав їхні імена в своїх молитвах.
В доносі, зокрема, відзначалось, що Вишневський П.О. молився за Шевченка Онисима, Чумака Петра, Григоренка Семена, які добровільно не здавали хліб, отже були “ворогами народу”, за що і були заарештовані та відправленні до Сибіру.
В протоколі допиту Вишневський відмічає, що політичних розмов ні з ким не вів, питання хлібозаготівлі не обговорював, ні в якій формі і ніколи не згадував про Петлюру.
Незважаючи на такі сміхотворні звинувачення, судова трійка при Колегії ДПУ УСРР на своєму засіданні від 24.02.30 р. постановила : Вишневського Павла Олександровича помістити в концтабір на п’ять років, рахуючи термін з 30.IX.1929 р. І справу здано в архів.
Як склалася доля цієї людини нам не відомо. В архіві немає про це жодних даних. Можливо Вишневський і залишився живим і повернувся з концтабору, але до Карапишів він не повернувся.
Як стверджують старожили нашого села, цього ж, 1929 року, були зруйновані комсомольцями і обидві церкви в нашому селі – Михайлівська та Богородична.
Отже далі наводимо лише архівні документи.
Посвідчення про відрядження П. Вишневського
до с. Карапиши Миронівського району
З липня 1929 р.
У.А.П.Ц. РАДА УПОВНОВАЖЕНИХ В И Р Я Д К А
НА БІЛОЦЕРКІВЩИНІ
«З» липня 29 р. ч588
Пред'явник цього є протоієрей Павло ВИШШВСЬКИИ, що виряджується до села Карапишів Миронівського району, яко кандідат на посаду настоятеля храму святого Михайла з правом відправляти Божу службу і треби в парафії Різдво-Богородичної Церкви того ж села Карапишів.
ПОЧЕСНИЙ ГОЛОВА РАДИ М. Грушевський
ГОЛОВА РАДИ УПОВНОВАЖЕНИХ свящ. Д. Довгаленко
Секретар священик Підпис нерозбірливий
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 42.
Оригінал. Машинопис.
Постанова про арешт священика П. Вишневського
30 вересня 1929 р.
К след. делу № Форма № 21/орг.
ПОСТАНОВЛЕНИЕ
(об избрании меры пресечения до предъявления обвинения)
Гор. Белая Церковь 1929 года сентября 30 дня,
Уполномоченный Первого Отделения Белоцерковского Отдела ГПУ УССР РОМТТТИН рассмотрев материалы о преступной деятельности гр. ВИШНЕВСКОГО Павла Александровича и приняв во внимание, что на гр. ВИШНЕВСКОГО П.А. падает подозрение в том, что таковой проводил к-р работу, направленную к подрыву устоев Соввласти, т. е. в совершении преступлений, предусмотренных ст.ст. 54-2 и 54-1150 УК что до выполнения тренований ст. 126 УПК необходимо проверить ряд обстоятельств дела, что нахождение на это время подозреваемого ВИШНЕВСКОГО на свободе отразится на ходе следствия и есть основания полагать, что в силу тяжести имеющихся против него улик, он скроется от следствия и суда, а потом на основании ст. 143 ч. 2 УПК и руководствуясь ст.ст. 145 и 156 УПК
ПОСТАНОВИЛ:
Мерой пресечения способов уклонения от следствия и суда в отношении
подозреваемого ВИШНЕВСКОГО Павла Александровича, родившегося в
году в , проживающего в с. Карапыши Миронов, р., занимающегося священнослужением, по профессии священник, члена союза вне союза, по соц.положению неимущий, по партийности безпарт[иный] с средним образованием, по национальности украинца, гражданства УССР, избрать содержание под стражей в Белоцерковском ДОПР'Е, о чем копией постановления уведомить Б-Церковск[овского] Окр[уга], Прокурора.
Уполномоченный Рюмшин
Согласен: Нач[альник] Первого Отделения :
Утверждаю: Вр.Нач[альник] Белоцерковского Отдела ГПУ УССР: Кайзер
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 2.
Оригінал. Машинопис на бланку
Протокол допиту П. Вишневського
5 жовтня 1929 р.
дополнительно
Протокол допроса
1929 года октября 5 дня я уполномоченный] СО ГПУ УССР Бор дон допросил гр-а Вишневского Павла Александровича, который показал:
С Липковским впервые встретился в 1904 году, когда держал экзамен на звание учителя. Он меня экзаменовал. После этого не встречался с ним до 1921 года. В 1921 году встретился с ним на соборе, ни о чем не говорил. Личной беседы с Липковским и Чеховским никогда не имел. Высвяту Лип-ковского самосвятским путем считаю актом каноничным. Высвяту эту нужно рассматривать как революционный акт в церкви. Я считаю, что УАПЦ никаких патетических целей не преследует. Духовенство УАГЩ состоит из людей религиозных 1.
В с. Пинчуки Белоцерковского округа я переехал 10 декабря 1925 года и прослужил там до 1-го июня 1929 года. Приехал туда из г. Пирятина Прилукского округа, где жил у брата. В то время у меня было желание снять сан из-за тяжелого материального положения. Мысль эту оставил потому, что мне как священнику нельзя было устраиваться на службу. В церкви остался потому, что других источников существования у меня не было.
Мне известно, что в Пинчуках живет б[ывший] атаман Петлюровской банды Лопушенко Захарий, брат его находится за кордоном и б[ывший] Петлюровский сотник Смоляр. С ними я совершенно не знаком, никогда абсолютно с ними не разговаривал. В церковь они не ходили, на квартире у меня они не бывали, у кого-нибудь на квартире я с ними не встречался, был один раз на квартире у Смоляра, заходил туда «с молитвой».
В 1929 году у моих прихожан Шевченко Онисима, Чумака Петра, его брата Чумака имени не помню, Григоренко Семена, за не сдачу хлеба по хлебозаготовке было конфисковано имущество. Они были арестованы. После этого мать Шевченко, во время литургий подала мне записку с просьбой помолиться за своих родных. Просьбу ее я исполнил. Я считаю, что церковь должна молиться за всех и не вижу ничего плохого, если священник молиться за арестованных соввластью.
Во время служений церковных я поминаю лиц находящихся в плену. Под этими лицами я понимаю тех, кто забран насильно против воли, т.е. арестованных и находящихся в ссылке. Я думаю, что так эту формулу поминовения понимали и селяне. Считаю для себя возможным поминовение лиц, расстрелянных за выступления против соввласти, и не вижу в этом ничего преступного.
В 1926 я служил панихиду по Шевченко. Панихиду эту я служил по собственной инициативе, служил такую панихиду только один раз в 1926 году. Я считаю Шевченко религиозным человеком, борцом за освобождение Украины. Проповеди никакой после панихиды не совершал, т.к. служил ее наспех после литургии.
В 1927 или 1928 году я производил в Пинчуках в церкви денежный сбор на восстановление сгоревшей в Богуславском районе церкви. Сколько денег собрал, не помню, деньги послал в окружную раду. В 1927 году я еще производил в Пинчуках сборы на «инвалидов церкви» в Пинчуках, сколько собрал, не помню. Кроме того, по моему распоряжению сбор производился в 2-3 соседних церквах. Деньги лично отвез в Киев (был там проездом) и сдал в канцелярию ВПЦР. Назначение этих денег мне не известно. Сборы эти производил только в 1927 году.
В 1926 году у меня явилась мысль, для освобождения чистоты в здании церкви организовать при ц[еркви] с. Пинчуки «сестричество». Организовать сестричество мне не удалось, т.к. наступили полевые работы. В 1927 году я организовал при церкви, преимущественно из молодежи хор, спевки
происходили по очереди на квартирах певчих. Никаких абсолютно разговоров на политические темы я с хористами никогда не вел.
Таких случаев, чтобы я говорил с кем-нибудь из своих прихожан о хлебозаготовке, самообложении и вообще о политических вопросах, никогда не было. Помню это хорошо.
Начиная с 1926 года до мая м[есяца] 1929 года, по четвергам раз в две недели бывал у гр-а Кулиды Николая в с. Гребенках. Кроме меня там бывали свящ[енники] Конон Николай, Марченко Василий, Ковальский Василий и Грудзь Иосиф. Больше никто там не бывал. Иногда пили пиво, водки никогда не пили, говорили только о церковных вопросах. О настроении селян, о хлебозаготовках и др. не церковных вопросах никогда не говорили. Иногда говорили о тяжелом положении духовенства, о падении религии в массе верующих. О том, что делать в таком положении не говорили.
Иногда читали газеты, газетных сведений никогда не обсуждали. Случая, чтобы мы в какой-либо форме говорили о Петлюре, никогда не было.
По храмовым праздникам, перечисленные выше лица, также собирались друг у друга. После литургии обедали и разъезжались.
Больше добавить ничего не могу, протокол мне прочитан, с моих слов записано верно.
Павел Вишневский.
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 7-8.
Оригінал. Рукопис.
Виписка з протоколу засідання судової трійки при
Колегії ДПУ УСРР стосовно П.Вишневського
24 лютого 1930 р.
Выписка из протокола № 51
Заседания Судебной Тройки при Коллегии ГПУ УССР от 24/II – 30 г
СЛУШАЛИ: ПОСТАНОВИЛИ:
37. Дело № 244 ВИШНЕВСКОГО Павла
Белоцерковского Окротдела Александровича – заключить в
ГПУ по обв. гр. концлагерь сроком на ПЯТЬ лет,
ВИШНЕВСКОГО Павла считая срок с 30/IX – 29 г.
Александровича, по ст. 54-10 Дело сдать в архив.
УК УССР.
Секретарь Судебной Тройки Підпис нерозбірливий
Документ завірений круглою печаткою з частково розбірливим написом всередині : “Державне Політичне Управління”.
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 43.
Оригінал. Машинопис на бланку.
Церква відділена від Держави. Це треба пам’ятати. І тільки тоді, коли відбувається втручання однієї із сторін у справи та уклад іншої, настає щось незрозуміле і обов’язково з негативними наслідками для людей. Коли різні конфесії намагаються долучитися до політики, агітації це гальмує подальший державний та національний поступ. Забули, мабуть, Христове роз’яснення про те, що належить «кесарю», а що Богу. Справа Церкви насамперед духовне пастирство і її авторитет полягає саме в духовній площині, в оновленні людини, в переродженні її через віру. І навпаки, коли в справи церковні втручаються «діячі від політики» обов’язково відбувається розкол між людьми. І сіють цей розбрат навіть у межах одного села ті, для кого земне царство більш привабливе та жадане, ніж Царство Боже. Їх «прагнення досягнути в Церкві цілковитої єдності убивало й убиває живу віру в людях, спричиняє омертвілість церковних структур. Сумно, що у полум’я цієї боротьби за владу безжально кидаються душі людей, яким потрібна не влада, а мир, любов і віра.
Всі релігійні споруди різних конфесій, які розташовані і діють на території нашої держави є власністю народу України. В них проводять богослужіння українські священники і до них ходять українці. І не треба цим спекулювати. Чомусь нікому не приходить на думку сказати, що костьол у Львові належить Ватикану. А якщо Свято Михайлівський храм у Карапишах це обов’язково московський. Це неправда. Нещодавно вийшла у світ книга В.Глущенка «Три голодомори». Автор висловлює вдячність (за фінансову допомогу у виданні книги) дійсним патріотам України: Даниленку А.С., Даниленко В.П., Щербині А.Л., Бондарчуку С.М. (настоятелю храму в с. Карапиші), Нагаю Я.В. (настоятелю храму в с. Маслівка). Скажіть, хто з цих людей працює на Москву, або є її агентом? А, як відомо, Москва не визнає ні голодомору, ні геноциду.
Щодо мови. Мова є одним із визначальних чинників нації, держави. Богослужіння в храмах, які підпорядковані Московському патріархату, проводять канонічною церковнослов’янською мовою, в храмах Київського патріархату українською. Однак ці розбіжності не є суттєвими і зникають разом з появою помісної церкви. Я впевнений, якби хтось назвав мову, на якій треба провести службу Божу і відразу зникнуть злидні, безробіття, хабарництво, корупція, голод і т.д. і прийде благодать, то всі священники світу її б вивчили.
Україна православна держава, оскільки саме Християнська віра східного обряду є традиційною для України. Ще в Конституції Пилипа Орлика сказано, що «свята Православна віра, якою войовничий український народ уперше й понині просвітився і яку нині невідступно обстоює, бо ніколи жодною чужою вірою збаламучений не був». З цією вірою народжувалися і умирали мільйони людей. ЇЇ не зміг викорінити і сталінський більшовицький режим, який руйнував храми, винищував священників, паплюжив ікони та інші святині. Але цей режим зумів влізти в саме серце Церкви, поневолити душі її служителів, викривити саму сутність Православної віри. Покоління церковних ієрархів, що формувалися за радянських часів, поступово відходять, а їм на зміну приходить дедалі більше священників нової, незалежної України. Саме їм та всім іншим православним належатиме справа об’єднання в лоні єдиної Української Православної Помісної Церкви. Саме їм належатимуть і всі храми й інші святині, які будуються сьогодні й будуватимуться в Україні надалі. Багато що залежить і від нас, православних віруючих, які повинні ставитися одне до одного як брати і сестри, незважаючи на те, хто до якого храму ходить на зустріч з єдиним Богом.
А.Щербина
Інформаційно-рекламна газета «Карапиші» № 1, квітень 2009 р.
Дивіться відео
Дивитися фото http://h.ua/story/156728/
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
«10» серпня 2010 року № 4/191-08
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого - судді: Воліка І.М.
Суддів: Капацин Н.В. – доповідача у справі,,
Кролевець О.А.
розглянувши у відкритому
судовому засіданні Сільськогосподарського товариства з обмеженою
касаційну скаргу відповідальністю «Карапиші»
на постанову Київського міжобласного апеляційного
господарського суду від 22.12.2009 р.
у справі № 4/191-08 господарського суду Київської області
за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою
відповідальністю «Карапиші»
до Карапишівської сільської ради Миронівського району
Київської області
треті особи Комунальне підприємство Київської обласної ради
«Білоцерківське МБТІ»
Релігійна громада Української Православної Церкви
Свято-Михайлівської парафії
про визнання права власності на нерухоме майно
за участю представників сторін від:
позивача Кирилюк О.М. (довір. від 14.01.10 р.)
відповідача Даниленко О.Ю. – сільський голова. посвідчення № 7
від 19.05.06 р.
третіх осіб Не з’явився; Денисов О.С. (довір. від 12.01.10 р.)
В С Т А Н О В И В:
Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Карапиші» (Позивач) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Карапишівської сільської ради Миронівського району (Відповідач) про визнання права власності на нерухоме майно – будівлю церкви, що знаходиться по вул. Мічуріна в с. Карапиші, Миронівського району, Київської області.
До участі у справі залучені треті особи: Комунальне підприємство Київської обласної ради «Білоцерківське МБТІ» (Третя особа – 1) та Релігійна громада Української Православної Церкви Свято-Михайлівської парафії (Третя особа – 2).
Рішенням Господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у справі № 4/191-08 задоволено позовні вимоги СТОВ «Карапиші», визнано за СТОВ «Карапиші» право власності на будівлю церкви, що знаходиться в селі Карапиші, Миронівського району, Київської області, на відповідача покладено судові витрати.
Рішення суду першої інстанції ґрунтується на тому, що будівництво церкви в с. Карапиші розпочате Колгоспом ім.. Щорса і завершене у 1995 році його правонаступником – Закритим акціонерним товариством «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші». У зв’язку з ліквідацією останнього його правонаступником стало СТОВ «Карапиші». Розподільчий баланст ЗАТ «Карапиші» станом на 30.03.2000 р. та баланс СТОВ «Карапиші» станом на 01.04.2000 р. свідчить про те, що все майно, кредиторська та дебіторська заборгованість ЗАТ «Карапиші» перейшли до СТОВ «Карапиші», згідно статті 12 Закону України «Про господарські товариства» товариство є власником майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у даній справі скасовано рішення Господарського суду Київської області від 07.08.2009 р., прийнято нове рішення, яким відмовлено в позові СТОВ «Карапиші».
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з рішенням загальних зборів акціонерів АТ «Карапиші» від 15.01.2000 р., оформленого протоколом № 1, передбачено необхідність створення СТОВ «Карапиші» на базі ліквідованого АТ «Карапиші» за рахунок передачі дебіторської і кредиторської заборгованості, але майнові права не можуть бути дебіторською або кредиторською заборгованістю. Доданими до матеріалів справи документами підтверджується факт того, що церква в селі Карапиші будувалася, як Колективним сільськогосподарським підприємством ім.. Щорса – замовник будівництва, так і територіальною громадою с. Карапиші. Відповідно до статей 17, 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад) є власником придбаного чи створеного нею рухомого та нерухомого майна.
Не погоджуючись із вказаною постановою СТОВ «Карапиші» звернулося з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у справі № 4/191-08 та залишити в силі рішення Господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у даній справі.
У касаційній скарзі заявник вказує на те, що в силу статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні» при перетворенні одного підприємства в інше до новоствореного підприємства переходять усі майнові права та обов’язки колишнього підприємства, частина 1 статті 4 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу», передбачає, що право на участь у розподілі майна акціонерного товариства лише при його ліквідації. Суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги Указ Президента України від 03.12.1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», дав не правильну юридичну оцінку змісту протоколу загальних зборів акціонерів АТ «Карапиші» від 15.01.2000 р. в частині правонаступництва лише дебіторської та кредиторської заборгованості, оскільки зазначене рішення свідчить про повне правонаступництво майна АТ «Карапиші» Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Карапиші», наявність передавального акта від 25.02.2000 р. та балансів підтверджують перехід усіх основних фондів, оборотних коштів, всіх активів від АТ «Карапиші» бо СТОВ «Карапиші».
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги щодо дотримання судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Пункти 1.5, 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. № 7/5, встановлюють, що обов’язковій реєстрації прав власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, реєстрації підлягають права власності тільки на об’єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Пункт 1.3 цього Положення передбачає, що державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.
Згідно пункту 10 Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об’єкти нерухомого майна, який є додатком № 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, рішення суду про визнання права власності на об’єкти нерухомого майна є підставою для реєстрації в БТІ права власності на нерухоме майно.
Стаття 392 Цивільного кодексу України передбачає, що власник може пред’явити позов про визнання його права власності, а відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права є його визнання.
Як встановлюється матеріалами справи та підтверджується рішенням місцевого господарського суду в 1993 році Колгоспом ім. Щорса розпочато будівництво церкви в селі Карапиші. В подальшому замовником підрядних робіт виступило Закрите акціонерне товариство «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші» (створене шляхом перетворення колгоспу ім. Щорса). До матеріалів справи додані договори з підрядними організаціями та трудовими колективами, згідно з якими колгосп ім. Щорса і ЗАТ «Карапиші» виступили замовниками підрядних робіт по будівництву церкви (т. 3, а.с. 86-108). Договори підряду, акти виконаних робіт, розрахункові відомості підтверджують, що ЗАТ «Карапиші» було платником за виконані роботи за об’єкт будівництва. Будівництво церкви і допоміжних будівель завершено у 1995 році Закритим акціонерним товариством «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші».
Згідно акта комісії про прийняття закінченого будівництва в експлуатацію від 23.12.19994 р. будівлю церкви з оцінкою якості роботи «добре» прийнято до експлуатації (т. 4, а.с. 176).
На підставі рішення загальних зборів акціонерів від 15.01.2000 р. ліквідовано Закрите акціонерне товариство «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші» і його правонаступником стало Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Карапиші».
Пункт 1.1 Статуту СТОВ «Карапиші», зареєстрованого Миронівською районною державною адміністрацією 25.02.2000 р., передбачає правонаступництво СТОВ «Карапиші» від ліквідованого Акціонерного товариства закритого типу «Колективне сільськогосподарське підприємство «Карапиші». Членами ліквідаційної комісії ЗАТ «Карапиші» за передавальним актом від 25.02.2000 р. передано СТОВ «Карапиші» все майно, майнові права і обов’язки цілісного майнового комплексу ЗАТ «Карапиші».
Невірним є висновок суду апеляційної інстанції щодо правонаступництва майна від ЗАТ «Карапиші» до СТОВ «Карапиші», де він зазначає, що правонаступництво СТОВ «Карапиші» витікає з рішення загальних зборів АТ «Карапиші» від 15.01.2000 р. і передбачає правонаступництво лише кредиторської і дебіторської заборгованості.
Відповідно до частини 2 статті 26 Цивільного кодексу України УРСР правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту, а якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.
Статут СТОВ «Карапиші» зареєстровано Миронівською райдержадміністрацією 25.02.2000 р., пункт 1.1 якого передбачає, що СТОВ «Карапиші» є правонаступником ліквідованого Акціонерного товариства закритого типу «Карапиші». Статут СТОВ «Карапиші» не містить виключення щодо активів чи пасивів, окремого майна ліквідованого ЗАТ «Карапиші».
В частині 7 статті 34 Закону України «Про підприємства в Україні», який діяв на час створення СТОВ «Карапиші», закріплено положення про те, що при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять всі майнові права і обов’язки колишнього підприємства.
Тобто, правонаступництво майнових прав ліквідованого Закритого акціонерного товариства «Карапиші» Товариством з обмеженою відповідальністю «Карапиші» підтверджується установчими документами.
Крім того, при визначенні правонаступництва суттєве значення мають також фактично здійснені організаційно-економічні перетворення. За передавальним актом від 25.02.2000 р. (т. 3, а.с. 6), розподільчим балансом станом на 30.03.2000 р. (т. 3, а.с. 7) ЗАТ «Карапиші» передало СТОВ «Карапиші» все майно, майнові права і обов’язки цілісного майнового комплексу ЗАТ «Карапиші» у повному обсязі згідно балансу підприємства, на СТОВ «Карапиші», як правонаступника покладено відповідальність по зобов’язаннях ЗАТ «Карапиші», в тому числі по забезпеченню обліку майнових паїв засновників ліквідованого ЗАТ «Карапиші».
Посилання апеляційного господарського суду на Порядок скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випуску акцій, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 222 від 30.12.1998 р. є недоцільним, оскільки предметом даного спору не є дослідження порядку ліквідації Акціонерного товариства «Карапиші».
Оскільки до набрання чинності Цивільним кодексом України право власності на церкву не зареєстровано, відповідно до частини 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України слід керуватися приписами нового Цивільного кодексу, стаття 331 якого, зокрема частина 2, передбачає, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Частина 1 статті 376 Цивільного кодексу України містить застереження, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Жодним учасником цього процесу не надано інформації (доказу), що будівлю церкви збудовано без належного затвердженого проекту, чи збудовано в 1995 році церкву з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 4, статті 6 Закону України «Про господарські товариства», частини 4 статті 87, частини 1 статті 89 Цивільного кодексу України товариство з обмеженою відповідальністю створюється і діє на підставі статуту та вважається створеним з дня його державної реєстрації, а в силу частини 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків відповідно до установчих документів та закону.
Статут СТОВ «Карапиші» зареєстровано Мироніською райдержадміністрацією 25.02.2000 р., а пункт 3.1 цього Статуту встановлює, що основною метою Товариства є виробництво сільськогосподарської продукції, її переробка і реалізація.
Тобто Статутом СТОВ «Карапиші» встановлено, що діяльність Товариства має сільськогосподарське призначення.
Згідно зі статтею 22 Земельного кодексу до земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя, несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).
Враховуючи, що церква в с. Карапиші збудована за рахунок коштів сільськогосподарського підприємства (т.1, а.с. 75-85), знаходяться на його балансі (т. 1, а.с. 37-38), збудована на землях сільськогосподарського призначення у суду першої інстанції були всі підстави для задоволення позову і визнання за позивачем права власності на церкву. Це також прямо кореспондується з приписами частини 2 статті 328 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає з закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Судом апеляційної інстанції без достатніх на це підстав зроблено висновок про те, що будівництво церкви здійснювалося територіальною громадою с. Карапиші, оскільки в силу Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» відомості про господарську операцію та її здійснення підтверджується первинними документами, а стаття 9 цього закону містить обов’язкові вимоги до первинних документів.
Заяви громадян про фінансову чи трудову участь у будівництві церкви не містять ознак первинних документів і не можуть підтверджувати факт їх участі у будівництві церкви в с. Карапиші.
За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що постанова Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у даній справі не відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи, а тому підлягає скасуванню.
Рішення господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у справі № 4/191-08 залишається без змін.
Керуючись ст.ст. 1115-1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Карапиші» задовольнити.
Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22.12.2009 р. у справі № 4/191-08 скасувати.
Рішення господарського суду Київської області від 07.08.2009 р. у справі № 4/191-08 залишити без змін.
Головуючий – суддя І.М.Волік
Судді Н.В.Капацин
О.А.Кролевець
Як швидко все змінюється http://o-v-d.hiblogger.net/
Ключ від храму
Таким чином, суд прийшов до висновку «…церква в с. Карапиші збудована за рахунок коштів сільськогосподарського підприємства, знаходиться на його балансі. Заяви громадян про фінансову чи трудову участь будівництві церкви не містять ознак первинних документів і не можуть підтверджувати факт їх участі у будівництві церкви в с. Карапиші». Ось так! Виходить, що жоден житель села не пожертвував на будівництво церкви жодної копійки. Жодної! А ви казали! Церква відтепер належить СТОВ «Карапиші». І що ж у підсумку? Церковній громаді УПЦ Московського патріархату, виконуючи рішення суду, потрібно віддати ключ від храму церковній громаді Київського патріархату, яка так завзято старалася попасти в нього ще два роки тому. Думаєте візьмуть? Я думаю, що ні. Не туди вітер віє.
Інформаційно-рекламна газета «Карапиші» № 8 (17), серпень 2010 р.
УКРАЇНА
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Карапишівська сільська рада
Миронівського району
Київської області
ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ
Рішення
Від 24 березня 2011 року № 42
Про надання дозволу на проведення публічного богослужіння
Розглянувши клопотання настоятеля релігійної громади парафії Різдва Пресвятої Богородиці Київської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату села Карапиші Миронівського району Київської області від 23.03.2011 р. про надання дозволу на звершення чину освячення хреста та закладення каменя за канонами Української Православної Церкви на місці для будівництва храму, відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Порядку організації та проведення в с. Карапиші недержавних масових заходів політичного, релігійного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру затвердженого рішенням виконкому Карапишівської сільської ради № 58 від 30.10.2009 р., керуючись п. 3 ч. «б» ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконком сільської ради
В И Р І Ш И В:
1. Надати дозвіл релігійній громаді парафії Різдва Пресвятої Богородиці Київської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату села Карапиші Миронівського району Київської області на проведення публічного богослужіння 26 березня 2011 року о 11-й годині дня по вул. Незалежності, 31 села Карапиші Миронівського району Київської області.
2. Відповідальність щодо забезпечення громадського порядку та належного санітарного стану на території проведення заходу покласти на настоятеля релігійної громади парафії Різдва Пресвятої Богородиці села Карапиші ієрея Володимира Петрика.
3. Контроль за виконанням даного рішення покласти на директора комунального підприємства «Карапишікомунгосп» Бакаленка С.С.
Сільський голова С.В.Руденко
Перейти на http://www.cerkva.info/ru/news/patriarkh/1419-karapyshi.html
Протоієрей Павло Вишневський
Незалежна від РПЦ Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка здобувши підтримку народу, на початку 1920-х років стрімко розвивала власні структури і нарощувала чисельність духовенства: восени 1921 року за два місяці після Першого всеукраїнського православного церковного збору УАПЦ її єпископи лише в Києві висвятили 200 священників і дяків, понад 1200 парафій.
Але на церкву, яка будувалась на національному грунті, підносила національну свідомість свого народу, було покладено тягар політичних обвинувачень в українському націоналізмі і контрреволюції, її священнослужителів було названо ворогами радянської влади – в минулому петлюрівцями, денікінцями, чорносотенцями, жандармами, членами національних партій, а український церковний рух тавровано як «липківщину», самосвятство, тощо.
В 20-х роках минулого століття в Карапишах існувало дві церкви і обидві належали до УАПЦ. Свідчення цьому знаходимо в журналі «З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ» за 2007 р.
Радою уповноважених Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), почесним головою якої був М.С. Грушевський, до села Карапиші Миронівського району був відряджений П.О. Вишневський, як кандидат на посаду настоятеля храму Святого Михайла. Так як у Карапишах у 1929 році було 2 церкви, то він отримав дозвіл відправляти Божу службу і треби і в парафії Різдво-Богородичної Церкви.
З матеріалів справи робимо висновок, що Вишневський народився в м. Пирятин Прилуцького округу (нині це Полтавська область).
В 1904 році він тримав екзамен на звання учителя. Екзаменував Вишневського Липківський, який пізніше став Митрополитом УАПЦ.
З 1925 року Павло Вишневський служив в с. Пінчуки Білоцерківського району.
З цього часу до Білоцерківського відділу ДПУ УРСР почали надходити доноси на священника.
Одною з найбільших “провин” було його особисте знайомство з Липківським та Чехівським, який разом з Грушевським та Шаповалом емігрував за кордон. Липківський був засланий на Соловки.
Хоча, з матеріалів допиту, робимо висновок, що знайомство це було лише візуальне, ніяких спільних справ ні з Липківським, ні з Чехівським він не мав.
В селі Пінчуки жила родина бувшого петлюрівського сотника Смоляра, який емігрував з Петлюрою. Одного разу “з молитвою” в цю хату заходив сільський священник і цього було досить, щоб інкримінувати йому зв’язок з бувшими петлюрівцями, які перебували в еміграції.
Матері і рідні під час служби Божої подавали записочки з проханням помолитися за своїх рідних, які перебували в еміграції, в полоні, на засланні. І священник, який повинен бути поза політикою, звичайно поминав їхні імена в своїх молитвах.
В доносі, зокрема, відзначалось, що Вишневський П.О. молився за Шевченка Онисима, Чумака Петра, Григоренка Семена, які добровільно не здавали хліб, отже були “ворогами народу”, за що і були заарештовані та відправленні до Сибіру.
В протоколі допиту Вишневський відмічає, що політичних розмов ні з ким не вів, питання хлібозаготівлі не обговорював, ні в якій формі і ніколи не згадував про Петлюру.
Незважаючи на такі сміхотворні звинувачення, судова трійка при Колегії ДПУ УСРР на своєму засіданні від 24.02.30 р. постановила : Вишневського Павла Олександровича помістити в концтабір на п’ять років, рахуючи термін з 30.IX.1929 р. І справу здано в архів.
Як склалася доля цієї людини нам не відомо. В архіві немає про це жодних даних. Можливо Вишневський і залишився живим і повернувся з концтабору, але до Карапишів він не повернувся.
Як стверджують старожили нашого села, цього ж, 1929 року, були зруйновані комсомольцями і обидві церкви в нашому селі – Михайлівська та Богородична.
Отже далі наводимо лише архівні документи.
Посвідчення про відрядження П. Вишневського
до с. Карапиши Миронівського району
З липня 1929 р.
У.А.П.Ц. РАДА УПОВНОВАЖЕНИХ В И Р Я Д К А
НА БІЛОЦЕРКІВЩИНІ
«З» липня 29 р. ч588
Пред'явник цього є протоієрей Павло ВИШШВСЬКИИ, що виряджується до села Карапишів Миронівського району, яко кандідат на посаду настоятеля храму святого Михайла з правом відправляти Божу службу і треби в парафії Різдво-Богородичної Церкви того ж села Карапишів.
ПОЧЕСНИЙ ГОЛОВА РАДИ М. Грушевський
ГОЛОВА РАДИ УПОВНОВАЖЕНИХ свящ. Д. Довгаленко
Секретар священик Підпис нерозбірливий
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 42.
Оригінал. Машинопис.
Постанова про арешт священика П. Вишневського
30 вересня 1929 р.
К след. делу № Форма № 21/орг.
ПОСТАНОВЛЕНИЕ
(об избрании меры пресечения до предъявления обвинения)
Гор. Белая Церковь 1929 года сентября 30 дня,
Уполномоченный Первого Отделения Белоцерковского Отдела ГПУ УССР РОМТТТИН рассмотрев материалы о преступной деятельности гр. ВИШНЕВСКОГО Павла Александровича и приняв во внимание, что на гр. ВИШНЕВСКОГО П.А. падает подозрение в том, что таковой проводил к-р работу, направленную к подрыву устоев Соввласти, т. е. в совершении преступлений, предусмотренных ст.ст. 54-2 и 54-1150 УК что до выполнения тренований ст. 126 УПК необходимо проверить ряд обстоятельств дела, что нахождение на это время подозреваемого ВИШНЕВСКОГО на свободе отразится на ходе следствия и есть основания полагать, что в силу тяжести имеющихся против него улик, он скроется от следствия и суда, а потом на основании ст. 143 ч. 2 УПК и руководствуясь ст.ст. 145 и 156 УПК
ПОСТАНОВИЛ:
Мерой пресечения способов уклонения от следствия и суда в отношении
подозреваемого ВИШНЕВСКОГО Павла Александровича, родившегося в
году в , проживающего в с. Карапыши Миронов, р., занимающегося священнослужением, по профессии священник, члена союза вне союза, по соц.положению неимущий, по партийности безпарт[иный] с средним образованием, по национальности украинца, гражданства УССР, избрать содержание под стражей в Белоцерковском ДОПР'Е, о чем копией постановления уведомить Б-Церковск[овского] Окр[уга], Прокурора.
Уполномоченный Рюмшин
Согласен: Нач[альник] Первого Отделения :
Утверждаю: Вр.Нач[альник] Белоцерковского Отдела ГПУ УССР: Кайзер
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 2.
Оригінал. Машинопис на бланку
Протокол допиту П. Вишневського
5 жовтня 1929 р.
дополнительно
Протокол допроса
1929 года октября 5 дня я уполномоченный] СО ГПУ УССР Бор дон допросил гр-а Вишневского Павла Александровича, который показал:
С Липковским впервые встретился в 1904 году, когда держал экзамен на звание учителя. Он меня экзаменовал. После этого не встречался с ним до 1921 года. В 1921 году встретился с ним на соборе, ни о чем не говорил. Личной беседы с Липковским и Чеховским никогда не имел. Высвяту Лип-ковского самосвятским путем считаю актом каноничным. Высвяту эту нужно рассматривать как революционный акт в церкви. Я считаю, что УАПЦ никаких патетических целей не преследует. Духовенство УАГЩ состоит из людей религиозных 1.
В с. Пинчуки Белоцерковского округа я переехал 10 декабря 1925 года и прослужил там до 1-го июня 1929 года. Приехал туда из г. Пирятина Прилукского округа, где жил у брата. В то время у меня было желание снять сан из-за тяжелого материального положения. Мысль эту оставил потому, что мне как священнику нельзя было устраиваться на службу. В церкви остался потому, что других источников существования у меня не было.
Мне известно, что в Пинчуках живет б[ывший] атаман Петлюровской банды Лопушенко Захарий, брат его находится за кордоном и б[ывший] Петлюровский сотник Смоляр. С ними я совершенно не знаком, никогда абсолютно с ними не разговаривал. В церковь они не ходили, на квартире у меня они не бывали, у кого-нибудь на квартире я с ними не встречался, был один раз на квартире у Смоляра, заходил туда «с молитвой».
В 1929 году у моих прихожан Шевченко Онисима, Чумака Петра, его брата Чумака имени не помню, Григоренко Семена, за не сдачу хлеба по хлебозаготовке было конфисковано имущество. Они были арестованы. После этого мать Шевченко, во время литургий подала мне записку с просьбой помолиться за своих родных. Просьбу ее я исполнил. Я считаю, что церковь должна молиться за всех и не вижу ничего плохого, если священник молиться за арестованных соввластью.
Во время служений церковных я поминаю лиц находящихся в плену. Под этими лицами я понимаю тех, кто забран насильно против воли, т.е. арестованных и находящихся в ссылке. Я думаю, что так эту формулу поминовения понимали и селяне. Считаю для себя возможным поминовение лиц, расстрелянных за выступления против соввласти, и не вижу в этом ничего преступного.
В 1926 я служил панихиду по Шевченко. Панихиду эту я служил по собственной инициативе, служил такую панихиду только один раз в 1926 году. Я считаю Шевченко религиозным человеком, борцом за освобождение Украины. Проповеди никакой после панихиды не совершал, т.к. служил ее наспех после литургии.
В 1927 или 1928 году я производил в Пинчуках в церкви денежный сбор на восстановление сгоревшей в Богуславском районе церкви. Сколько денег собрал, не помню, деньги послал в окружную раду. В 1927 году я еще производил в Пинчуках сборы на «инвалидов церкви» в Пинчуках, сколько собрал, не помню. Кроме того, по моему распоряжению сбор производился в 2-3 соседних церквах. Деньги лично отвез в Киев (был там проездом) и сдал в канцелярию ВПЦР. Назначение этих денег мне не известно. Сборы эти производил только в 1927 году.
В 1926 году у меня явилась мысль, для освобождения чистоты в здании церкви организовать при ц[еркви] с. Пинчуки «сестричество». Организовать сестричество мне не удалось, т.к. наступили полевые работы. В 1927 году я организовал при церкви, преимущественно из молодежи хор, спевки
происходили по очереди на квартирах певчих. Никаких абсолютно разговоров на политические темы я с хористами никогда не вел.
Таких случаев, чтобы я говорил с кем-нибудь из своих прихожан о хлебозаготовке, самообложении и вообще о политических вопросах, никогда не было. Помню это хорошо.
Начиная с 1926 года до мая м[есяца] 1929 года, по четвергам раз в две недели бывал у гр-а Кулиды Николая в с. Гребенках. Кроме меня там бывали свящ[енники] Конон Николай, Марченко Василий, Ковальский Василий и Грудзь Иосиф. Больше никто там не бывал. Иногда пили пиво, водки никогда не пили, говорили только о церковных вопросах. О настроении селян, о хлебозаготовках и др. не церковных вопросах никогда не говорили. Иногда говорили о тяжелом положении духовенства, о падении религии в массе верующих. О том, что делать в таком положении не говорили.
Иногда читали газеты, газетных сведений никогда не обсуждали. Случая, чтобы мы в какой-либо форме говорили о Петлюре, никогда не было.
По храмовым праздникам, перечисленные выше лица, также собирались друг у друга. После литургии обедали и разъезжались.
Больше добавить ничего не могу, протокол мне прочитан, с моих слов записано верно.
Павел Вишневский.
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 7-8.
Оригінал. Рукопис.
Виписка з протоколу засідання судової трійки при
Колегії ДПУ УСРР стосовно П.Вишневського
24 лютого 1930 р.
Выписка из протокола № 51
Заседания Судебной Тройки при Коллегии ГПУ УССР от 24/II – 30 г
СЛУШАЛИ: ПОСТАНОВИЛИ:
37. Дело № 244 ВИШНЕВСКОГО Павла
Белоцерковского Окротдела Александровича – заключить в
ГПУ по обв. гр. концлагерь сроком на ПЯТЬ лет,
ВИШНЕВСКОГО Павла считая срок с 30/IX – 29 г.
Александровича, по ст. 54-10 Дело сдать в архив.
УК УССР.
Секретарь Судебной Тройки Підпис нерозбірливий
Документ завірений круглою печаткою з частково розбірливим написом всередині : “Державне Політичне Управління”.
ГДА СБ України, ф. 6, спр. 39125-ФП, арк. 43.
Оригінал. Машинопис на бланку.
Комментариев нет:
Отправить комментарий